Галина Тарасюк - Новели

— Це ви про що? Чи не про війну? — Вдала, що нічого не розуміє хитрувата, як усі місцеві, Сидоня.

— І про неї, прокляту, і про те, що було після…

Сидоня зітхнула, поставила на стіл вазу і аж тоді відповіла:

— Коли хочете по правді, Іване Васильовичу, то хоч люди і все пам'ятають, але людська пам'ять, як і вік, коротка… А через те нікого нічому доброму не вчить… А кров?.. А коли, скажіть, вона не лилась, та кров… А все тому, що самі люди винні, бо є серед них люди, а більше — людиська, гірше звіра лютого, гада підступніше… Один одного так і зжер би, так і зжер би! В лижці води втопив би! Та чи мені вам про те вповідати, Іване Васильовичу?.. Вже ніхто про той безличний нарід не знає ліпше за вас…

— Спасибі, Сидоню, — гірка усмішка скривила сухеньке лице полковника. — Розраяла. А тепер можеш іти собі, я вже сам дочекаюсь гостей…

— Дивіться мені, — наказала підбадьорена Сидоня, — та не беріть дурне до голови. А то так настрашили… Може, я обід підігрію? Я враз, ви ж лижки в борщ не вмочили!

— Не гризися. Краще прибери зі столу, а я вечерею надолужу.

Сидоня, вражена меланхолійним настроєм полковника, не перечила, прибрала зі столу і пішла. Скоро і хвіртка за нею хряснула.

Але слова її про людей і людиськів ще довго висіли в затемненій деревами тиші кімнати, як закляття, викликаючи з глибини років спогади. Перед полковником проходили нескінченним потоком сотні тих, з ким йому довелося безпосередньо працювати. Чіпка і ще ясна пам'ять розвідника вихоплювала з того потоку постаті, обличчя, відтворювала голоси, уривки розмов… Він згадував їх «легенди», псевдо, клички, цих добровільних бійців невидимого фронту, офіційна назва яких сексот — секретный сотрудник — стала для них, коли бути чесним, іудиним клеймом. І він теж це знав. Потім прижилось інше прізвисько — стукач… Сотні, тисячі, мільйони добровільних таємних донощиків, інформаторів, агентів, шпиків, на яких споконвіків трималася і тримається репресивна машина кожної держави, навіть тих хвалено демократичних, куди тікали наївні борці за самостійну Україну…

Чекісти нічого не вигадували нового, вони тільки удосконалювали репресивний механізм, експлуатуючи найвразливіші струни людської душі — почуття обов'язку, любові до Вітчизни, а поряд з ними — заздрість, ненависть, ницість…

Ім'я їм було легіон… На жаль, серед них був тільки мізерний відсоток дійсно відданих ленінським ідеям, готових працювати на радянську владу. Такі романтики виходили з рядів бідного безземельного селянства, міських ремісників, тож мимоволі викликали у кадровиків повагу, як та малограмотна молоденька поетеса, яку згодом назвали народною. Було таке почесне звання. Давали його не за талант, а за… неосвіченість і самовіддане оспівування керівної ролі комуністичної партії у переможних звитягах радянського народу. Тому й виходило: чим темніший поет, тим народніший… Але це не стосувалось тієї дівчинки… Вона звання народної поетеси заслужила бодай тим, що за свої наївні вірші проти попередніх окупантів була скалічена в катівнях сигуранци — політичної поліції колишньої монархічної Румунії…

…Багато йшли на співпрацю заради кар'єри. Але більшість — просто так, від підлості, гнилизни душевної. Цю мерву іудину ненавидів не тільки народ, а й зневажали самі службисти…

Вуха і очі системи… Окрему графу складали примусовці , інформатори з принуки, як правило, чесні і наївні місцеві інтелігенти… Як не дивно, багатьом з них він завдячує власною кар'єрою. Як, наприклад, тій відомій, здається, навіть геніальній артистці, якій він не залишив жодного шансу…

Вона була така мініатюрна, така зграбна, така таємничо незбагненна, та волоока Суламіф… І дуже нещасна. У роки війни фашисти знищили всю її величезну, розкидану по світах, родину. Її ж від гетто і «бабиних ярів» врятувала велика повага місцевого населення до її таланту. Кажуть, під час війни місцеві українці її переховували, як прапор, чи якусь святиню…

Покладаючись на свою європейську славу, ненавидячи фашизм всіма фібрами душі, вона не втекла разом з іншими тубільцями в Європу, а відтак — в Америку чи новостворену державу Ізраїль. Переповнена ідеями рівності і братерства, мріяла працювати на радянську владу своїм талантом. Але радянській системі, яку тоді представляли у визволеному містечку такі, як він, « ястрєби гнєзда Дзержінского », цього було мало… Їм потрібні були її популярність, зв'язки, знання європейських мов, врешті, її талант перевтілення — з іншою, державною метою… І вони ні перед чим не зупинялися, вербуючи таких, як вона, у ряди своїх агентів — кого пряником, а кого батогом…