Галина Тарасюк - Новели

Прокинувшись, Метр глянув на годинник, який за давньою солдатською звичкою ніколи не знімав з лівої руки: була рівно одинадцята ранку. З веранди через відчинене вікно долітали притишені жіночі голоси.

Кого це нечиста принесла в таку рань, та ще й в неділю? — подумав з досадою. Влітку, як правило, він щоранку обливався (задля моціону) крижаною криничною водою, стоячи босими ногами на траві. З вікна кабінету було видно голубе емальоване відро, в якому грала сонячними зайчиками набрана Нонною з колодязя вода. Вранішні водні процедури стали своєрідним священним ритуалом, який мав допомогти йому повірити в цілющі властивості непочатої джерелиці. І Метрові було прикро, що присутність на дачі чужої жінки, певно, якоїсь сільської вчительки або міської божевільної, закоханої в його юнацькі романи про війну і любов, заважатиме реалізації його оздоровчо-молодильної ілюзії. Але виходу не було і він, сонний, сердитий, в одних трусах, поплентався на веранду, ніяковіючи від вигляду свого неприкритого, худого, цибатого тіла.

На веранді за столом сиділа Нонна в товаристві опасистої фарбованої білявки не першої молодості. Побачивши Метра, жінки однаково приязно заусміхались, запрошуючи скуштувати холодного чорничного морсу. Геть тобі чисто дві турботливі, підстаркуваті родички-дармоїдки (російською — приживалки), давно звиклі до його малопривабливого вигляду в пом'ятому негліже. Заспокоєний реакцією, Метр похмуро подякував і пішов босоніж по росяній траві до відра. Жінки спостерігали за ним, поблажливо милуючись та попиваючи свій морс. Але тільки по тому, як вилив на себе відро, і крижаниця гострим гарячим мечем вдарила в тім'я, розлившись по тілу іскристою радістю життя, Метр впізнав біляву товстуху: це була… вона ! Та, за якою він збирався вранці послати Нонну… Чи, може, посилав?.. А може, вона прийшла сама, як приходила сюди в молодості, ніби прив'язана до нього телепатичної ниткою, варто було йому тільки забажати?!. Але, Боже, що з нею? Невже ця… тілиста Дунька з Тобольська — його Дульцінея Тобоська? Але… чого це вона так… розпаслася? Видно, в її чиновного злодія непогані справи… Ох, ця свинська ненасить нуворишів епохи незалежності! Чи це не вона?.. Та ніколи не була… і не могла бути… такою одверто вульгарною фарбованою блондинкою! Як продавщиця горілчаного ларка!.. Що за чортівня? Вона чи не вона? — Зовсім розгубився Метр. — Чи цей ситуативний абсурд йому сниться?.. Чи світ розчинився в абсурді?.. Чи в нього від пролитої на голову крижаної води почались галюцинації?

Доки Метр розбирався з дивною ситуацією, жінки тим часом, голосно сьорбаючи морс, про щось жваво квоктали, як дві старі квочки, та так зацікавлено, ніби його, мокрого, змерзлого, не було ні на цьому подвір'ї, ні взагалі на білому світі. Ніби він провалився зі своїми молодильними відрами у Бермудський трикутник.

2002 р.

Полковника давно всі забули, як забувають у комірчині стару, нікому не потрібну річ. Хіба що раз на рік хлопці з рідного управління приносили грошову допомогу з нагоди професійного свята. Але це було давно, ще, здається, до незалежності. А може, й недавно. Час втратив для полковника свою головну властивість — подієву швидкоплинність. Тепер він не пролітав повз нього зі стрімкістю Черемоша, а повільно і нудно, як злежалий пісок у древній клепсидрі, скрипів і шурхотів довкола нього, пересипаючись із ночі в день, із дня у ніч. Але вчора все змінилося. Вчора о десятій ранку зателефонував сам начальник управління, генерал Сидоренко, і після формальних запитань про життя-здоров'я попередив, що завтра прийде до полковника журналіст брати інтерв'ю, щоб написати про нього статтю, отож тому журналістові треба буде розказати все про своє героїчне, віддане Батьківщині життя…

— Але ж… пане генерал, люди нашої професії, особливо ветерани, не в моді нині, — звертаючись до начальника на новий манір, скромно нагадав полковник.

— Пане полковнику, — в тон йому засміявся Сидоренко, — ви краще за мене знаєте, що мода на людей нашої професії не минає і ніколи не мине. Тож можете говорити все, що на душу ляже, звичайно, не деталізуючи. І не хвилюйтеся, книжка готується для внутрішнього користування, як посібник для молодих бійців. Так що чекаємо від вас мудрих роздумів, ілюстрованих яскравими прикладами із вашого героїчного минулого.

І з тої хвилини, як генерал поклав слухавку, затхла калюжка полковникового життя сколихнулась, завирувала давно забутими подіями, пристрастями, запліснявіла тиша ще австрійського особнячка, в якому він доживав свій вік «під патронатом» колишньої прислуги Сидоні, зануртувала дорогими серцю запахами, звуками, запущений старий сад заяскрів молодими барвами, замигтів переливами минулих сонячних і не дуже днів.