Галина Тарасюк - Новели

І Метр знову повернув думки до великих попередників. От Хемінгуей, або, як зараз пишуть, Гемінґвей, застрілився в 61 рік. Досі сушать голову: чому? Захворів? Виписався? Розчарувався? Втратив інтерес? Можливо, але не до самого життя, а скоріше до того, що збуджувало в ньому спрагу життя, — жінок. Мері знищила в ньому мужчину своїм нереалізованим інстинктом материнства, вона каструвала його своєю відданістю, запопадливою турботливістю квочки… Сто разів був правий Лев Толстой: чоловік пише одним органом тіла, і доки той орган виконує свою головну природну функцію, доти душа його молода, а розум дерзновенний…

Вранці він скаже Нонні: приведи її. І та прийде. І вони стануть подругами. І та приходитиме щодень. Вони будуть пити свій морс, гомоніти, дві скуті одним ланцом його любові і ненависті жінки. Дві головні героїні його життя, що найдовше затримались в його душі, на відміну від сотень інших, можливо, набагато красивіших, стрункіших, хтивіших бабок-одноденок, метеликів-одноденок… тих верескливих безголових дірок на двох довгих товстеньких чи тоненьких ніжках. Але біда тих сотень довгоногих чапельок була в тому, що своїми курячими мізками вони думали, нібито лишень під їхнім кучерявим кущиком рожевіє медова, зваблива для чоловіка «полуничка», і — страшно помилялись, а тому щезали з його життя, як мильні бульбашки. Зоставались ці дві, покірно підступні, віддано зрадливі, хитрі, як змії. Вони безпардонно використовували його, кожна по-своєму, живились його славою, грішми, можливостями, як омела соками осокора. Одна за його плечима зробила карколомну кар'єру, а інша прожила за його спиною як в Бога за пазухою, не попрацювавши ніде жодного дня, якщо не рахувати студентської практики, але це було ще до їхнього весілля.

Вони однаково були ненаситні у своїх апетитах і претензіях до нього, вони потребували його, експлуатуючи з винахідливістю садисток, професійних утриманок. Вони не могли без нього існувати, ці дві розкішні кохані паразитки, ці дві невинно-розпусні повії, законна й підпільна, а він — без них, бо ілюзія постійної потрібності дорогим істотам робила його чоловіком, мужчиною, творцем.

Метр відчув легке тремтіння в колінах, наростаюче тепло внизу живота, давно забуте радісне збудження уяви.

Зрозуміло, що спочатку вони вдаватимуть одна перед одною подруг, робитимуть вигляд, що нічого не було, що нічого не знають, а перед ним гратимуть добропорядних жінок, матерів сімейств, відданих йому шанувальниць. Та згодом дух, вічний-правічний дух суперництва візьме гору і вони, як дві дешеві повії, будуть потайки одна від одної загравати з ним, кокетувати і кидати багатообіцяючі погляди, які він ловитиме на льоту, як… голодна ластівка мошву. Ця подвійна гра збуджуватиме жінок, робитиме хтивими, вабливими. А він згадуватиме їхні молоді, розпалені коханням тіла, млосні зітхання, їхні свіжі білозубі пожадливі роти, які він цілував почергово, і можливість гріховної насолоди, мов колись, триматиме його в постійній сексуальній напрузі, на творчому піднесенні. Знову знесилене «стило» його наллється молодою силою, «толстовською» мудрістю, і він напише, як Гете, найкращий свій роман, який зробить його безсмертним… може, й нобеліантом … хоча й там, як і тут, як при кожній премії, свої «розклади». Та дідько з ними! Головне: «він живе, він ще не вмер»! Бажання і хіть знову ревуть в ньому, як молоді лосі у весняному лісі!..

І Метр провалювався у каламутну пристрасть до двох жінок, як в астральну діру Бермудського трикутника. Щезав і з'являвся в іншій просторовій і часовій реальності, де був всеможним і невтомним на вигадку Творцем.

Метр не помітив, як схопився, ввімкнув світло, заходив по кабінету гінкими кроками. Руки йому тремтіли, серце гатило, ніби у дзвін, лиш голова працювала чітко, нанизуючи на невидиму нить щойно ще непокірні, безбарвні, а тепер пристрасні, запахущі житейською мудрістю і правдивістю слова.

Він писав аркуш за аркушем, насолоджуючись кожним словом, захоплюючись блискучими думками, впиваючись натхненням. Він будував, зводив до небес нову, здавалось, ніким до нього не зведену і не звідану ще реальність у формі сяючого зачарованого трикутника, в якій жили його пристрасть і дві закохані у нього жінки. Дві прекрасні юні жінки, такі різні, такі не схожі ні тілом, ні душею, ні коханням до нього. Він цілував їх по черзі то серед лугових квітів, то на килимі в кабінеті, то серед руїн Вавилону, то на королівському троні, то на борту «Титаніка». Він здійснював ради них Гераклові подвиги, вчинки і кроки, витворяв неймовірні дурниці, владарюючи над ними і слугуючи їм. Був лицарем і вбивцею, Дон-Жуаном і Папою Римським. Він знову жив і творив. Він писав свій найкращий, найгеніальніший, найрозкутіший роман.