Галина Тарасюк - Новели

Карпо із Сергієм помаячили, помаячили та й розійшлися кожен своєю дорогою. А став перед нею Олекса як живий та ж каже:

— Мамо, а я за вами прийшов. У мене в хорі перших голосів не хватає, то збирайтеся, бо треба до Великодня концерт готувати.

І не встигла вона словом озватись до сина, як він вийшов крізь стіну на затилках, бо у ванькир з кухні в цей час зайшли молодиці і, замість того, щоб поговорити з нею, стали журитися та приповідати до невістки:

— Ой голубко, другий похорон тобі в хату йде…

Почувши про другий похорон, баба Ганя забилась, як риба в ятері, бо згадала про двох внуків, яких давно вже не бачила в хаті. Але тут невістка сказала сердито:

— Не каркайте проти ночі. Ці баба ще мене переживуть. — І баба Ганя заспокоїлась, заплющила очі і знову ніби тіло і душа покинули її, а з ними і задушливий ванькир, і нудотна каламутна спека, і все її довге, її всіляке, сумне і веселе, але вже проминуле життя.

Удосвіта втомлену приготуваннями до поминок по чоловікові невістку розбудив свекрушин голос, незвично чистий і молодий. Баба Ганя кликала її. Невістка встала і з досадою подибала зі спальні у ванькир. Баба Ганя сиділа на тапчані здоровісінька, при розумі і пам'яті, і уважно розглядала щось у руках. «А що я казала, — подумала невістка — ці баба ще мене переживуть».

Баба Ганя ніби прочитала невістчині думки, бо наче аж усміхнулась, а далі простягнула їй пожовклу фотокартку зі словами:

— Оце, дочко, маю просьбу до тебе — сповни мою волю останню, передай цю карточку Сірожі Танцюрі і скажи… нє, нічого не кажи. Лиш передай. Або нє, скажи: привіт вам сердечний, Сергію Мефодійовичу, від Ганьки… Ганни Омелянівни.

— Якому Сірожі? Який привіт? Від якої Ганьки? — не зрозуміла невістка спросоння, намагаючись впізнати молодого парубка у вишитій сорочці на пожовклім фото. Але парубок не впізнавався. Принаймні в їхньому селі такого не було.

— Сірожі, дочко. Сірожі Танцюрі, — терпляче повторила свекруха.

— Хто він такий? Який Сірожа? — починала злитися невістка. — Що ви, бабо, мені голову морочите в такий день? Якимись Сірожами… Не до хлопців мені… Поняття не маю, хто це…

Баба Ганя, злякавшись, що невістка порве карточку або піде геть не дослухавши, заблагала:

— Дитино, не сердься, бо вже ні сваритися, ні миритися нам… Тож уволь просьбу останню: передай Сірожі, татові Андрія Танцюри, отого, що Марусю Тодоровську взяв, цю карточку і привіт сердечний…

— Дідові Танцюрі?! Тому, що коло греблі?.. — Витріщилась невістка. — А хіба він ще є?

— Є, дочко, Сірожа ще є. Але не тримай коточку довго, передай, бо ти ж бачиш, яке це життя… а тепер іди. Поспи. Бо скоро люди почнуть сходитись.

Невиспана невістка не мала сили на балачку і на бабині коники-харки-макогоники, тож лиш посопіла сердито і пішла досипляти.

Але скоро на кухні знов заметушились кутянські молодиці, загуготіла плита, запахло смаженим, вареним, пареним. За тим почали і люди на обід сходитись. Із ванькира холодної хати (по-невістчиному — зали) не видно було, але баба Ганя по шумові здогадувалась, що там творилося. Люди заходили за стіл і виходили, і знову заходили, згадували добрим словом Олексія Карповича, говорили гарно, називали його соловейком і патріотом, який прославив рідне село своїм хором на весь район і область, беріг і відроджував українську народну пісню, передавав її дітям, співали його улюблених пісень «Червону калину», «Як умру, то поховайте», «Ревуть-стогнуть гори-хвилі», а коли почали про солдатів, що « прєвратілісь в бєлих журавлєй », баба Ганя відчула, що вона тяжко-претяжко втомилася і її тягне на сон.

Після сумної пісні пом'янули люди і батька Карпа, що не вернувся з фронту. А згадавши про стареньку, вбиту горем неньку, всі рушили у ванькир, щоб поклонитися їй за славного сина, великого трудівника і патріота. Але баба Ганя спала. Коли ж невістка, якій було трохи незручно за свекруху перед людьми, а особливо перед вчителями — колегами Олекси, торкнула бабину сухеньку руку, що звільна звисала з тапчана, то все зрозуміла і заголосила:

— Ой нащо ж це мені горенько таке гіреньке?! Ой нащо ж мені похорон та за похороном?!.. Ой нащо ж ви мене всі покидаєте?..

…Поховали бабу Ганю поряд зі свіжою ще могилою сина, заваленою трохи збляклими паперовими вінками, зробленими його учнями.

Про карточку молодого діда Танцюри невістка згадала лиш тоді, коли почула, що той помер. А згадавши, розгубилася. З одного боку, виходило недобре, що не сповнила останньої волі своєї свекрухи, а з другого — ніби й добре, бо нащо ворушити минуле, що було, те загуло, і нащо, аби про те все діти та внуки Танцюрині знали, щоб встидалися та на діда сердились… Але з третього боку… що ж це вона за худоба така, за безсердечна скотина така, що запхала десь ту карточку, ніби сама не була молодою, ніби не любила, ніби того ж таки Олекси карточок не носила за пазухою?..