Галина Тарасюк - Новели

— Він помер…

— Хто — помер? — розгубився строгий батько.

— Він, Світозар Богодарович…

— Коли?

— Допіру.

— Де?!

— У себе вдома.

— А ти… ти як знаєш?..

— Я там була…

— Ти?!. Там?!. Що-о ти-и та-а-ам роби-ила?

— Нічого. Ми програвали сцену смерті Ромео і Джульєтти.

— І — що?..

— І він… помер, захропів і — поме-е-ер. — І Ліля заревіла від страху і горя.

Строгий батько отетерів:

— Хто ще був при цьому?

— Ніко-о-о-ого. Лиш я-я-я, — ридала Ліля.

— Закрий рот, — несподівано рішуче наказала легковажна мама. — Закрий зараз же рот! Тут вже один кричав, що уб'є, задушить, задавить своїми руками… І люди все чули… Тепер ми нікому нічого не докажемо… Нікому і нічого.

У квартирі наступила така тиша, що було чути, як в сусідньому будинку сопе, навалившись грудьми на підвіконня, всевидюча і всечуюча Клавдія Іванівна.

— Хтось бачив, як ти туди заходила? — Нарешті прийшов до пам'яті і добропорядний сім'янин Ратушняк.

— Сусідка, баба Зоя, і ще одна баба, і ще…

— Так, я пропав. Я пропав, як швед під Полтавою. Мене запроторили в тюрягу власна дочка і жінка. — Знову запанікував розчавлений непередбаченою ситуацією Ратушняк. — З мене досить! Досить! Значить так, я поїхав… вже! На станцію — о третій поїзд на Москву… Мене нема. Я в Росії. Чули? Я в Росії. І що хочете, те й робіть. Доки його знайдуть, я вже буду далеко. Вам напишу… під чужим прізвищем… Давайте домовимось: Васілій Пуговкін…

— Який Пуговкін?

— Пуговкін — і все. Хіба вам не однаково, що зі мною тепер буде? Пуговкін. І все! Я пішов!

Задзвонив телефон. Всі заметушились, зашепотіли:

— Бери трубку… не бери трубки… мене нема… нас нема… світло… вимкніть світло!..

Через хвилину подзвонили в двері… Тому, хто дзвонив, ніхто не відчинив. У вареничній як вимерли.

Вранці Клавдія Іванівна, яка нібито прийшла по вареники, побачила на зачинених дверях табличку: переоблік. На третій день під вареничну під'їхала міліцейська машина, двері відчинилися, впускаючи до середини трьох міліціонерів і двох у цивільному. Скоро всі вийшли разом із Лілею і мамою. Як помітила Клавдія Іванівна, Ратушняка з ними не було. Під вечір мама з дочкою повернулися, самі і пішки. Але ще до їх повернення вулиця, а з нею все містечко вже знали, що недалеко від станції, в посадці, знайшли труп чоловіка, схожого нібито на Ратушняка. Труп мати і дочка впізнали, але ховати батька будуть не тут, а в сусідньому районі, звідки всі вони родом.

За останній тиждень це була друга погана новина: три дні тому в лікарню з інфарктом потрапив керівник молодіжного театру, так, так, отой самий імпозантний, пристарілий красень, який за цілий рік свого побиту в містечку не кинув оком ні на жодну молодицю, а все топтав стежку через вулицю до вареничної Ратушняка, маючи, звісно, на оці його малолітню дочку, аж доки той не вигнав його, але видно, що пізно, бо чого ж тоді накладав би руки на себе в посадці коло станції?.. А може, й не так все було? Та хтозна, як… Одно слово, міліція розбереться…

Добрий місяць вулиця, а з нею і містечко нудилися з невідомості. А через місяць повернулися з похоронів Ратушняка його жінка і дочка, продали вареничну разом з хатою і всім, що в ній було, і кудись виїхали. Поїхав до своєї столиці, вийшовши з лікарні, і враз постарілий, як казала Клавдія Іванівна, Зоредар-Богодар, чи як там його, того Артиста.

Містечко побалакало, подумало-погадало над тою дивною історією, та й забуло. Згадало лише через рік, коли та сама всезнаюча Клавдія Іванівна розказала, що нібито її знайома бачила на Великдень у кафе на Хрещатику в Києві дочку і дружину Ратушняка разом із тим старим красунчиком, тим приблудлим колись у містечко Артистом — Святославом, чи як там його. Знайома казала, що, якби не молода і той Артист, стару Ратушнячку вона б нізащо не впізнала — так схудла та ще й капелюха начепила на себе, а ще, розказувала Клавдія Іванівна, знайома казала, що нібито всі троє були дуже веселі, їли вареники і, що її (тобто знайому, та й саму Клавдію Іванівну) найдужче здивувало, поводилися так, як одна сім'я.

Але Клавдія Іванівна не все розказала. Принаймні про те, що вже рік на ім'я Ратушнякової дружини надходять листи від якогось Васілія Пуговкіна, в яких він скупо сповіщає «дорогую подругу, что жив-здоров, чего и ей желает». А оскільки Васілій Пуговкін адреси своєї не вказує, а листоноша Люся не знає нової адреси Ратушнячки (і не хоче мороки зайвої), то й віддає листи всезнаючій Клавдії Іванівні, нібито для передачі колишній сусідці. Клавдія Іванівна листи бере, береже, і може, колись і передасть Ратушняковій, якщо колись на Великдень вибереться до Києва і стріне ту на Хрещатику у вареничній.