Галина Тарасюк - Новели

З цією божевільною думкою жінка вибігла на балкон, заметалася, зашукала очима по газонах та терасах. Але ті троє, що у цьому дворі, у цій траві, біля цих сміттярок, здавалося, днювали й ночували, мов крізь землю провалились. І від цієї пропажі жінку охопила така безмежна одинокість, що вона аж завила і так, підвиваючи, метнулась назад у спальню, до телефону, затикала пальцем по панелі, але на тім кінці дроту знову ніхто не відповів. Жінка безсило впала в крісло, заплющила очі і дала волю зболеній фантазії. І та, як брудна повія, розбурхана образою і невтоленою хіттю, із садо-мазохістським задоволенням стала звично відтворювати одверті до огиди сцени з порнофільмів, які жінка щоночі кілометрами прокручувала на «відику» у своїй чернечій спальні, уявляючи головним героєм цих скотських ігрищ обліпленого голими дівулями власного чоловіка. Видива збуджували бажання голодної плоті, доводили жінку до сказу.

— Проклятий клімакс… проклятий світ… прокляте життя… — задихалася, відчуваючи наближення розпеченої вулканічної лави, що час від часу неждано накочувалася, поглинала її, мов Помпеї. Наближення божевілля водночас лякало її і звільняло від умовностей проклятого світу, від усіх обов'язків, від необхідності принижуватись, мучитись від ревнощів, терпіти численні зради чоловіка, дзвінки його малолітніх утриманок… У такі хвилини вона давала волю емоціям, «нє взірця на ліца», зокрема й високопоставлені, лаялась, як рецидивістка, трощила, що під руку попаде. Кожен напад істерики завершувався скандалом із чоловіком. А після того, як, приревнувавши, вона облила «мартіні» його прес-секретарку, яка чомусь виявилась дружиною якогось там посла, чоловік перестав виходити з нею на люди, брати на всілякі там високі прийоми, урочистості з нагоди державних свят, навіть на традиційні в його колах week-end -и по суботах.

…Лава наближалась. Жінка чула її палюче дихання і сама задихалась розпеченим повітрям, що пропікало її наскрізь, згори до долини.

Рятуючись від цього палу паленного, зірвалася, впала грудьми на нічний столик і почала загрібати пригорщами, як воду із джерела, піґулки, спочатку висипаючи їх на долоню, а потім — у рот: білі, рожеві, голубі, кавові, для схуднення, від печінки, нирок, серця, нервів, безсоння, дорогі, закордонні, спеціально привезені для неї послами, бізнесменами, поплічниками і боржниками чоловіка. Давилася піґулками, але спрага не минала, вогонь гуготів у ній, як у доменній печі.

…А потім хтось ляскав жінку по задерев'янілих щоках, волік у ванну, обливав холодною водою, пхав до рота товсті, волохаті пальці, від чого її вивертало так, що рвалися кишки і лопалися в очах капіляри. А потому вона тупо сиділа на дивані у вітальні, отупіло дивилася залитими кров'ю очима на своє опухле, синюшне відображення у дзеркалах «гірки» і слухала, як чоловік викликав «швидку», чекаючи, нервово ходив по кімнаті, не звертаючи на неї найменшої уваги, а дочекавшись, висмикнув з портмоне стодоларову купюру і, тримаючи перед самісіньким носом лікаря, наказував:

— Отруїлась грибами. Або ще краще — серцевий напад. Промити і повернути назад. І щоб комар носа не підточив. І жоден піарщик не пронюхав… Ви зрозуміли? Дивіться, аби ніхто з нас не мав зайвого клопоту.

Потім її майже виносили попід руки здоровані в білому, везли в ліфті, спішно запихали у спецмашину без розпізнавальних знаків, вкладали силоміць на незручну кушетку на коліщатках. Вона не противилась. Злегка погойдуючись на лагідній хвилі байдужості до цілого, теж байдужого до неї, світу, думала, що їй уперше так добре і гармонійно…

Коли «швидка» повільно виїздила із двору на перевантажену транспортом вулицю, жінці здалося, що в салон крізь затемнене вікно зазирнула ота потіпаха, ота… ранкова королева п'яниць і бомжів. Зневажливо-зверхня усмішка ще більше спотворювала опухле бурячкове лице, проте в очах… в очах було стільки непідробного розуміння, що жінка сіпнулась, жестами благаючи зупинити машину, але дужі руки санітарів безцеремонно прицвяшкували її до твердої лікарняної каталки.

2002 р.

Хоч і з'явився він у їхньому містечку добрий уже рік тому, але появу його обговорюють там і досі. Звісно, що і його особу теж. Бо хіба не дивно, що цілком пристойний, ба навіть імпозантний чоловік за п'ятдесят, зі слідами колишньої вроди і слави на аристократичному виду і в поставі, раптом ні сіло ні впало покидає столицю, поселяється в глухому забитому містечку, де й водогону немає, і стає (що вже зовсім підозріло) керівником неіснуючого досі молодіжного театру?