Галина Тарасюк - Новели

— Розходьтеся, — сказав сільський голова, — свободні… всі суди вже відбулись… — і втомлено направився до свого офісу…

— Стоять! — опам'яталась міліція. — А ловити потопляника хто буде, Пушкін? Беріть гаки, багри і — в долини, може, його недалеко віднесло. І то швидко, бо стрілять будемо без предупрєждєнія.

Народ впав у розпач, особливо жіноцтво, але відступати було нікуди, і він розбрівся по городах, визираючи поміж верболозами піджак Моджахеда, а заодно і Овечу Бабу. Слава Богу, баби не було, а Моджахед відплив недалеко, до своєї левади, видно, ще живий був… У воду за ним полізли сільський голова Гнат Карпович, Петро Титар та Юрко Кльоц.

Синього Моджахеда, трохи пововтузивши, поклали долічерева в кузов «воронка» (про всяк випадок, може, по дорозі в морг оклигає — не в таких бував перепльотах ), де вже сидів в наручниках і червоних плямах напівживий кілер Валерка, і міліція від'їхала.

Пригнічена, розпорошена громада понуро розходилась по хатах.

Біля церкви вкотре вдарив у дзвони старий Пилипович, нагадуючи про Святу неділю і службу Божу. Але людям було не до Бога.

2002 р.

Глянувши вниз, жінка побачила у пустинному дворі добре знайому і, як завше, недоречно-жалюгідну в розкішному екстер'єрі «царського села» «трійцю». «Господи, коли вони сплять? — з досадою подумала жінка. — П'ята ж година ранку!» Їй було достобіса паршиво і некомфортно після випитої за ніч пляшки коньяку «Наполеон» і спаленої коробки цигарок «Парламент». Останнім часом drink (як кажуть американські внуки на випивон ) не приносив їй полегшення ні морального, ні фізичного. Навпаки: нила печінка, сохло в роті, розколювалась голова, легка ейфорія змінювалась важкою депресією або вибухами істерики. Ті троє серед світанкових тіней, на тлі доглянутих газонів, підстрижених палісадників, рівних та чистих доріжок, явно дратували її, як дратувала б зграя бездомних собак, які тільки те й знають, що гидити де запопало та заразу розносити. Але повертатися до мовчазних телефонів, у пропахлу алкогольними випарами, цигарковим димом і самотністю спальню не хотілося, і, щоб хоч трохи абстрагуватись від власних проблем, стала похмуро спостерігати, як ті троє якось дивно — один за одним по колу — рухаються центральною алеєю у глибину двору.

— Ба! Так вони ж веселяться! — придивившись, здивувалася жінка. — Господи, воно ще веселиться… Тобі світ немилий, а йому добре! Воно щасливе!

Жінка часто бачила цю трійцю у дворі біля сміттєвих контейнерів. Часто сама з гадкою про тих трьох опускала в контейнер пакет з не зовсім свіжими, але цілком їстівними продуктами, закупленими тільки-но позавчора у «Великій кишені». «Хай їдять», — казала зі світовою скорботою в голосі. Позаяк подавати милостиню убогим вона не мала жодної можливості — не їздила ні в метро, ні іншим громадським транспортом і не ходила тими шляхами, що бідні, — тож не шкодувала часом і зовсім свіжий шматок балика вкинути у пакет, і то не в чорний — сміттєвий, а обов'язково барвистий, з веселою картинкою.

— Не приваблюйте бомжів, пані, — строгим голосом колишньої вчительки зауважила двірничка, зловивши її якось вранці на гарячих проявах людинолюбства.

— Тоді собі візьміть, — смиренним тоном заступниці всіх нужденних на землі відплатила, заскочена на покидьковому благодійництві, жінка. Сідаючи в сріблясте «Volvo», краєм ока помітила, як побіліло від ураженої гідності лице колишньої сіячки доброго, світлого, вічного…

Час від часу ті троє десь пропадали, але найчастіше вони лежали покотом у траві десь під деревом на схилах терас (на лавочках, видно, не наважувались або мулько було), зливаючись з ландшафтом, сірі, однаково неотесані, мов брили каміння, розкидані по території «царського села», і які за геніальним задумом архітекторів мали би створювати ілюзію присутності дикої природи серед поспільної рукотворної урбаніки.

Але зараз… Свіжий вітерець із Дніпра приємно холодив важку з похмілля голову жінки на балконі десятого поверху, змушуючи повільні, тягучі думки швидше крутись. Але зараз (жінка шукала порівняння)… зараз поведінка цих трьох нагадувала… шлюбний танець великих реліктових птахів або риб, що безгучно кружеляли у тихій, золотаво-зеленій гавані двору. Придивившись пильніше, жінка помітила, що двоє із трійці, екіпіровані в уніфіковане лахміття волоцюг: щось схоже на штани і сорочку, а заразом ні на що не схоже, — були… самцями, які й виписували перед третьою (а це була достеменно вона ) такі неймовірні кренделі, що їм позаздрив би сам Петіпа! Вони явно загравали з нею, своєю самочкою! Випнувши вутлі груди, ці безпробудні пияцюги, як старі обскубані півні, то підстрибували, то ходили вихилясом, і все колами, колами, колами… Демонстрували (жінка аж протверезилась) всю красу свою чудову , мовляв: кого любиш, вибирай! Н-да, а я думала, що вони… полігамні, як дворняги… А вона, вона… (гидливу пиху, як водою змило з лиця жінки)… Вона! Милий Боже, ця синюшна, опухла від дешевого трійла розвалина, манірничала та кокетувала, опустивши очі, як сільська шістнадцятилітня незайманка! А то враз (чи, бува, не колишня актриска?) гордо скидала голову, і, зовсім як кіношна королева, царствено виступала вперед, розірвавши, здавалося, велелюдне коло одурілих від захоплення поклонників.