Галина Тарасюк - Новели

Тим часом Лілія розквітала, перетворюючись на очах із гандрабатого дівчука у довгоноге, золотоволосе, фіалковооке, незвичне для цих місць, створіння. Особливо її екзотична врода і довершеність вирізнялася на тлі рідних батьків. Тож тепер, побачивши їх разом, рідко кому не квадратіли очі з дива: як це двом курдюпелям, схожим на опасисті гарбузи, себто Ратушняку з жінкою, вдалося встругнути таке чудо неземне? Найбільш нахабні і невиховані питали в Ратушняка про це вголос, доводячи його до відчаю, змішаного з гордістю і страхом.

Але найтрагічнішим було те, що сама Лілія починала здогадуватись про свою нетутешність: все частіше задивлялась у дзеркало, зверхньо міряла поглядом ровесників і не зводила захоплених очей із того старого дженджика навіть тоді, коли він їв свої вареники з таким виглядом, ніби якісь там анчоуси в дорогому столичному ресторані. І даремно дочка ховала від батька очі, а сама ховалась за шторкою на дверях до кухні, Ратушняк все те бачив і нетямився з розпачу. Його муки стали просто-таки нестерпними, коли побачив, як той старий розпусник, вдаючи із себе галантного кавалера, пожадливо цілує дочці ручку, тим часом обмацуючи її янгольське личко каламутними від хіті очима. І це серед білого дня, перед його, батьківським, носом (вірніше, за кілька метрів), біля дверей свого погорілого театру. А вона аж мліє, аж росте, аж сяє!

Все частіше прокидався Ратушняк серед ночі від страху, що дочку вкрадуть і зґвалтують покидьки в чорних окулярах, котрі шастають вже і їхнім містечком у чорних лімузинах, або спокусить цей приблудлий, цей непевний старий пройда, бо по ньому видно, що він мастак крутити голови жінкам неабиякий, що…

Все частіше поверталась дочка з театру замріяною, задумливою, далекою від вареничної і обох своїх круглих, схожих на перестиглі гарбузи, батьків. Тинялась, як сновида, по кухні, бридливо обзираючи розсипи вареників на столах та вічно киплячі каструлі, а тоді рвучко і зло хряскала дверима і замикалась у своїй кімнаті на другій половині дому.

А одного вечора Лілія додому не прийшла.

Ратушняк спохватився, коли годинник у вареничній бамкнув північ. Кинувся на ту половину будинку, що правила за помешкання, але дочки там не було. Не було її на подвір'ї і в садку. Вибіг на вулицю — вікна в театрі не світилися. І він все зрозумів. І закричав до дружини, що за трьома дверима, на кухні, домивала посуд:

— Де вона? Я питаю тебе, де Ліля?

— Звідки мені знати, де Ліля? — здивувалась дружина. — З подружками десь…

— О дванадцятій годині ночі?!

— Ще тільки десята… Не перебільшуй…

Ратушняка вразив її спокій, і він закричав як несамовитий:

— Це я перебільшую?! Їй тільки шістнадцять… І ти знаєш, з ким вона… Знаєш, що вона знову з тим… Я забороняю їй ходити в той театр, до того розпусника! Забороняю кривлятися! Це не професія! Мені проституток вдома не треба! З мене досить!

Розбуджені криком сусіди відчиняли сполохано вікна, крутили головами і, побачивши на тротуарі знавіснілого власника вареничної, налаштовувалися з цікавістю слухати.

— Ради Бога, втихомирся… Люди чують… — намагалась закотити Ратушняк до вареничної жінка, але він відбивався, волаючи:

— Нехай чують! Хай усі чують! Бо бачити, всі бачать… як вона ходить з ним… за ручки взявшись… Як дивиться йому в очі! Та він же їй у діди годиться! Мерзотник! Старий розпусник! Я… я застрелю його! Задушу ось цими руками! Я…

— За що? — вжахнулась дружина, втрачаючи обачність. — Дитині просто цікаво з ним… І ти цього не можеш пережити. Ти ревнуєш її до чужої людини. От що!

Слова дружини різонули Ратушняка по самім серці, від чого він остаточно втратив над собою контроль, продовжуючи викрикувати в темну ніч всі свої образи і страхи.

— Тепер я знаю, хто її навчив вішатись на шию чужим дідам: ти! Це ти! Ти! Навчила її. Сама така була! Думаєш, я забув, не пам'ятаю… Та я… Я уб'ю його! Задавлю ось цими руками…

Враз сварка стихла: повз батька-матір пробігла заплакана Ліля, проскочила крізь вареничну, кухню і зачинилась у своїй кімнаті. Ратушняк кинувся слідом, волаючи своєї:

— Де ти була? Чуєш, де ти була, бо я уб'ю його, того покидька!

Темна вулиця і далі здивовано відчиняла вікна, наслухала, де це лаються. Але йому було байдуже. Навпаки, він хотів, щоб всі чули, бо більше не міг бачити, як на нього позирають мов на батька малолітньої повії. І тому він бив кулаком у двері Лілиної кімнати і кричав, щоб усі знали, що він добропорядний сім'янин і строгий батько. І тоді двері різко відчинились і опухла від сліз Ліля сказала: