Галина Тарасюк - Новели

2002 р.

На кухні вже другий день гуготіла плита, на ній клекотіли казани, каструлі, сусідки з усього кутка шкрябали свинячі ніжки на холодець, місили тісто, крутили голубці — невістка рихтувалась до сороковин по Олексі. Через двері, у ванькирі, або по-невістчиному — дитячій (бо там спали, доки росли, внуки), на тапчані лежала баба Ганя і дивилась на той рейфах з великою мукою. Бабі було душно і млосно від гарячих, гострих і густих кухонних запахів і важко, як від липкого, витаючого в повітрі гріха. З 23 лютого, Дня армії, коли Олекса впав на сцені, просто посеред пісні, від розриву серця, баба Ганя в роті ріски не мала. Горе її було таке велике, що їй і хліб святий, і світ білий спротивів. А час зупинився на тій секунді, коли Олекса, стоячи перед шкільним хором, змахнув обома руками і почав падати, як підстрелений птах. Син падав, а вона сиділа в першому ряду (вона не пропустила за тридцять років жодного його концерту з тих пір, як він став музику і співи викладати у школі) і нічим не могла зарадити. Вона лиш, кажуть, кричала тоненько і жалібно, ніби чула, що це — все… Кінець світу. Кінець її світу, в якому вона стільки пережила і стількох пережила: трьох своїх братів, і трьох братових, і чоловіка, і товаришок, а тепер-от — спостигло її те, чого боялася на віку найбільше — пережити дітей своїх…

Із тої секунди, коли Олекса впав, а розгублені діти доспівували куплет про солдатів, що « прєвратілісь в бєлих журавлєй », її не стало самої. Не відчувала ні тіла, ні душі. Але сьогодні наче тіло й душа знов повернулися до неї. Вони боліли і задихались від густої, як наваристий борщ, спеки, від споминів, що враз нахлинули на неї і відсунули кудись далеко і розпечену до червоного плиту, і молодиць, розпашілих від жари і роботи, і невістку, що ходила поміж них і тихо командувала, що і як робити. Баба Ганя раптом побачила себе, наче по телевізору, зовсім маленькою, в кожушку і червоній квітчастій хустці, і нібито вони з братами, всі четверо, на другий день Різдва вечерю несуть до дядька Никона, зразу левадами, а тоді через Кирилячий ставок. А лід під ногами зеленкуватий, всіяний прозорими замерзлими бульбашками. Вона бачила своїх старших братів, чула їх дитячі веселі голоси. Сніг сліпив їй очі — такий був ясний морозний день, і вона дуже хотіла, щоб тітка Килина подарувала їй зелену бинду із золотими квіточками по бережках. А тоді їй привиділись як живі тато й мама, і чогось у садку, під старою грушею, нібито неділя, і нібито трава під грушею всипана тими медовими запахущими грушками-дулями, а вони все збирають та збирають їх у відра і визбирати не можуть… А тоді побачила себе наче збоку вже молодою і, видать, на Купайла, бо у вінку була пишному, як млинове колесо, із польового різноквіття, втиканого блискучими і великими «патлатими» вишнями. А по білій, розшитій червоними рожами, сорочці текла у траву чорна, як галка, довга та груба коса. Такої коси-краси жодна дівка в селі з нащада світу не мала, але й мук таких не терпіла, бо ні розчесати, ні заплести самій ту зливу… Все маму просила або товаришок… Через ту косу і понаравив її Сергій Танцюра. А таки — Танцюра, бо ні з ким їй не виходив таким доладним, хвацьким ані краков'як, ні коробочка, ані полька-дрібушечка. А як заграють, було, брати коло клубу карапет, то вона, було, аж труситься, щоб той Танцюра повів її першою у танець. І вів. Танцюра вів Ганьку у танець, а вона з нього очей не зводила, плечима гордо поводила та приспівувала до танцю, як у дзвіночок дзенькотіла:

І згадувались їй танці біля клубу так ясно і чітко, ніби це вчора було. І бачила, як вів її у танці, мов лебідку, Сірожа… Але тут вийшов із парубоцького гурту Карпо і заступив, як темна хмара, Сергія Танцюру. А от їй уже й чорну косу розплітають у світлиці, а в сінях і на подвір'ї людей-людей!.. Чого? Чому? Як сталось, що вона пішла за Карпа? Може, тому, що грамотний був, що після армії його бухгалтером взяли в радгосп? Бог його знає… І біжить перед очима її життя з Карпом, в якому вона наче й жила нічого, і Олексу народила, і побивалася за Карпом, як із фронту не вернувся… Чого ж тоді той Танцюра із серця не йшов ні в щасті, ні в горі?.. Чого трусилася за ним цілий вік, як тоді, коли карапет брати її коло клубу грали?.. Чого це, Господи, так в житті буває? Чого тягне душу до душі так, що й ні встиду перед людьми, ні страху перед Богом? Може, це за любов її грішну, таємну Бог аж на старість покарав її синовою смертю ранньою, ой ранньою-ранньою, ой нежданою… Але там, на небі, вона знає, Бог знову поєднає її душечку з Карповою… І має стати вона перед Богом без гріхів своїх вдовиних…