Галина Тарасюк - Новели

Їх чимало було… Але пам'ять чомусь явила полковникові личко веселенької, хитрющої, як дідько, гуцулочка на кличку Чічка, видно, циганської крові, бо цокотіла румунською як рідною, бігала горами, як сарна, проскакуючи кордони, як нечутна змія. Вона знала кожну таємну стежку до кожної криївки, здавала своїх, мов яйця в сільпо, і дуже хотіла вивчитись на вчительку і стати директором школи в райцентрі. Унікальна дика тваринка без страху і докорів сумління, або, як тепер кажуть, без комплексів… А вони кричать: москалі! Совіти! Комуняки! Та вас ваші ж дівки продавали, як печених раків на жидівському базарі!

Але, попри все, та «чічка» своєю готовністю віддатися під першим кущем будила в усіх поспіль чоловіках таку хіть, що ті казились. Особливу любов мала до «стрибків» та всіх вищих чекістських чинів. Про це він дізнався згодом, коли сам попався в її пасточку… Вона тоді, здається, вже була заміжня за якимось хлопом з полонини. Коли він натякнув їй на цю деталь, Чічка захіхікала:

— Йой, таке кажете! У нас в горах, єк жінка не має любаса, а чоловік — любаски, то не ґазди!

Його здивував цей звичай. Гуляли безбожно і в його рідній хмільній стороні, але щоб перелюб був обов'язком?.. « Дикари, форменные дикари, ну как их после этого уважать? Они же, как чукчи, должно быть гордятся, что их русские имеют и в хвост, и в гриву!» — думав він, розохочуючись… на зло тій гордій, блідій панні Ольгусі, тому ніжному недосяжному янголові-охоронцеві неіснуючої держави і якогось міфічного вільнолюбного народу…

Полковникові від спогаду про похітливе злягання на явочній квартирі, коли Чічка вже була студенткою-заочницею місцевого університету, стає гидко і совісно. Це була єдина його зрада Наташі, і жодні службові інтереси не могли виправдати його ганебного вчинку. Вже краще, аби це сталося з кимось іншим, хоча б із тією ж витонченою Суламіф, чи неприступною єгуменею, чи навіть з котроюсь із безвідмовних «жриць кохання»… Чи з панною Ольгою… Врешті, він міг ту горду панну примусити… Так ні ж, лихий попутав його з тою безличною, немитою… бабенкой! З тією «прости-господи», в котрої вистачило нахабства ще й шантажувати його якоюсь дитиною, нібито від нього, певно, надіялась, що він покине бездітну Наташу… Але позаяк Чічка шантажувала не одного полковника, то знахабнілу інформаторку ґебісти колективно вирішили приструнить бурятськими таборами, «де її в першу ніч розтерзають здані нею ж землячки», а за заслуги перед Батьківщиною поставити директором сільської школи у сусідньому молдавському районі: щоб «свої» не дістали. Більше полковник її не бачив і не чув. Зосталась на згадку лиш сороміцька співанка про неї, яку сама Чічка співала йому із веселим реготом. Марії, видно, подобалось, що поза очі її величали страшним тоді іменем, хоч і наголошеним на останньому складі — Берія . В цієї дикунки не вистачало розуму навіть на страх перед розправою…

Дріж огиди і болю пробігає тілом полковника. Він хоче відігнати спогад, як бридку зелену муху, але та муха дзижчить у його вухах вульгарною коломийкою.

У двері постукали. Дзижчання вмовкло. Полковник шарпнувся торсом, але ноги не розгиналися, і він, крекчучи та спираючись на руки, важко підняв своє худеньке тіло і пішов відчиняти. На порозі стояла чорненька усміхнена молодичка. Він не встиг роззявити рота, як вона зацокотіла, що «така щаслива, така щаслива, нарешті, побачити такого леґендарного чоловіка, такого знаменитого, такого»….

Молодичка бігла поперед полковника, зиркаючи в усі розчинені двері та лепечучи:

— Йой! Та ви багатий жених! Скільки у вас кімнат, цілий особняк, певно, ще з часів Франца-Йосифа, а які меблі, які картини!..

Полковник зупинився біля дверей свого кабінету і розгублено чекав, доки молодичка оббіжить кухню і їдальню, але вона несподівано вигулькнула з Наташиної кімнати, захоплюючись «картинами, видно, вашої дружини… я про неї чула, ще студенткою була на виставці… і статті читала… так ніхто не писав про мистецтво… особливо про місцеве, гуцульське»…

Молодичка заметалась по кабінету, мацаючи кожну річ, зазираючи у кожну щілину:

— Йой, один антикваріат, як у Луврі, я такого ще не бачила, та такого в музеї нема, і як це ви один серед такого добра, чи не скучно, може б вам квартирантку, молоду, гарячу, генерал мені сказав, що ви удівець…