Галина Тарасюк - Новели

— З Фердинандом?! — здивувалася Гільда Шульц. — Але, Мадам, — хто то є? Здається, мужа пані звали трохи не так? Здається, адмірал Каса… Кара…

— Адмірал Косоворотов, — печально поправила Мадам, опустивши очі. — О так, тоді він був моїм любим, дорогим мужем. Але хіба пані не чули про ту страшну трагедію в холодному Північному океані? Про ту жахливу катастрофу, що забрала життя сотням молодих здорових мужчин?!. Як у кожного чільного зверхника, у мого чоловіка, зіхер [4] Певно, що (нім.). , що було чимало можливостей вирятуватись. Але він цього не зробив, як справдешній офіцер, як людина чину і честі, як, врешті, капітан корабля. Ті, котрим вдалося врятуватись на човнах, бачили, як він повільно, разом з пароплавом, опускався в олов'яні хвилі жорстокого моря. І при тому жодна риска на його обвітренім лиці не здригнулася… — Подих Мадам, здалося, перехопив спазм. По хвилі вона продовжувала: — Я важко пережила непоправну втрату. Назавжди залишила Санкт-Петербург і театр і оселилась на березі Льодового океану, у простій хижі рибалок, і все чекала, все виглядала, як вірна Пенелопа, свого Одіссея. Але він так і не повернувся…

— Яке горе… яке горе, — заохали служниці краси разом з недостриженими і недоголеними клієнтами, що тим часом непомітно долучились до співчуваючих. — І що ж далі?

— А далі… роки печального вдівства, скорботи і самотності. Аж до того благословенного дня, коли я стріла в Баден-Бадені Фердинанда…

— У Баден-Бадені? Фердинанда? Ах, це так романтично! І як це сталося? Ради Бога, розказуйте! — вмирали від нетерпіння перукарки на чолі із Гільдою Шульц, оточивши Мадам щільним кільцем та не зводячи з її блідого нервового лиця голодних поглядів.

— Атож, коли моє здоров'я забрала туга за коханим чоловіком і суворий клімат Півночі, і мені зосталось три чисниці до смерті, деякі маєстатні люди з оточення адмірала, мого покійного любого мужа, вирішили силоміць, майже силоміць відвезти мене на води в Баден-Баден, аби повернути знову до життя. За кілька тижнів мені, звісно, стало набагато ліпше, я вже могла самостійно робити променад і навіть радіти сонцю і гарній погоді. І от, коли я прогулювалась по цьому чарівному містечку, в елегантному білому костюмі від Коко, маю на оці Шанель, в білому ажурному капелюшку її ручної роботи, я побачила… Його! Він був такий елегантний, такий вродливий і також — у білих строях. Виділявся тільки срібний ланцюжок швейцарського кишенькового годинника і срібляста краватка… О майн Гот, як то було чарівно! Він нагадував мені мого любого адмірала. Тільки той носив біле із золотим: золоті позументи, ґудзики, погони і кокарда… І я зрозуміла — це Боже провидіння… мій адмірал, мій лицар чину і честі, а тепер, по смерті, мій янгол-охоронець послав мені друга… Що ж до Фердинанда, то уздрівши мене, всю в білому від Коко Шанель, він… втратив мову, збагнувши, що я — його судьба. Так ми запізнались… Хоча, як прояснилось, були знайомі давно, ще з тих благословенних часів, коли я разом з Ромі Шнайдер пробувалась на роль Сісі — дружини Франца-Йосифа… — Мадам, потупивши по-дівочому очі, вмовкла. В салоні краси «Фантазія» запала мертва тиша…

— А далі, що ж було далі? — нетерпляче засукала кулачками Карина, з жахом здогадуючись, що Руслан із дзиґарні біля гастроному, за якого вона зібралася заміж, не адмірал і не Фердинанд, але найтрагічнішим було те, що такі лицарі ніколи не стрінуться на її дорозі, абись вона прожила в Чернівцях дві тисячі років!

— Дитя моє, — ніжно взяла Каринину руку лайковою рукавичкою Мадам. — А далі були місячні ночі, і шелест столітніх дубів, і кава у маленькій кав'ярні, і врешті… освідчення. Просто і скромно. Як буває з усіма закоханими. Вінчались ми у Відні, в соборі Святого Стефана, за давньою родинною традицією баронів Естергазі, тобто принців цісарської крові…

— Так він ще й принц?! Потрясаюче!.. — побіліла Мілена, згадавши селянсько-пролетарське походження власного чоловіка, інженера водоканалу.

— О люба, чи стала би я до бесіди з простолюдином?! Хоча справа не в походженні, не в посадах… Справа — в лицарстві, а воно, як показує житейський досвід цілих поколінь романтичних і достойних жінок, притаманне тільки чоловікам голубої крові і високої культури… Наша перша шлюбна ніч… — папірусна шкіра на щоках Мадам порожевіла, — ми провели її в родинному замку баронів Естергазі біля невеличкого містечка Кітсзеє, що розкинулось у квітучій долині Дунаю… Білі троянди… вони були всюди. Море білих троянд!.. Мені досі голова паморочиться від їх божійних пахощів…