Галина Тарасюк - Новели

2002 р.

Йшли дощі. Холодні, осінні, як у Коцюбинського. І на душі в Євдокії Михайлівни було так само сумно й холодно, як тоді, коли вона, школяркою, хворіла анґіною, сиділа вдома коло вікна із замотаною вовняною хусткою шиєю і вчила уривок із твору Михайла Коцюбинського про холодні, похмурі осінні дощі. Вона ті слова давно забула, а от настрій, який переживала тоді, — не забула. Поганий був у неї тоді настрій, безнадійно-сірий, як дощовий день за вікном. І дуже хотілося плакати. Єдине тішило, що вона не брьохкалась у школу болотиськом, в яке перетворювався щоосені їхній масний чорнозем. Густа, в'язка твань смолою прилипала до кирзаків, і їй, дрібненькій і хирлявій, найстаршій в сім'ї, а тому замученій роботою і молодшими дітьми, доводилось часто зупинятися і руками витягати з багна застряглі в нім чоботи. Але водночас Явдошку проймав сум, що захворіла вона якраз на свій день народження і той подарунок, який їй придумали однокласники з Феліксою Ернестівною (гарний загальний зошит або барвисту велику дитячу книжку) принесуть їй однокласники тільки під вечір.

Явдошка, доки не перейшла в п'ятий клас і доки класним керівником в них не стала Фелікса Ернестівна, не здогадувалась, що в людей бувають дні народження. Її строга мама, вихована бабою — фанатичною п'ятдесятницею, днів народження не визнавала. Жодних, окрім одного — Різдва Христового. Але Фелікса Ернестівна думала по-іншому. Вона приїхала в їхнє село з іншого світу, який Явдошці здавався схожим на ярмарок у райцентрі сонячної літньої неділі, отож і думала молода і незаміжня Фелікса Ернестівна, що день народження кожної людини — це велика радість для всіх. Бо ж яке то щастя, коли на світ народжувались діти! Але Явдошка про те, що думає Фелікса Ернестівна, мамі, яка важко доношувала у величезному, круглому череві сьому дитину, не говорила: по її стражденному лиці було видно, яке то щастя мати діти, до того ж — рік у рік …

По — друге, Явдошка боялась мами, а ще більше — баби Палажки, яка весь час, скільки себе дівчинка пам'ятала, лякала її страшним, злим і мстивим Богом, який все бачить і якому нічого не подобається з того, що роблять діти. А найбільше чомусь, коли вони, як казала баба, казилися… А на що ж тоді Бог їх дає людям, коли й сам не любить? — питала себе, бо не було кого, Явдошка, дивлячись, як безрадісно, мов старі, граються на ліжку її троє менших сестричок. І так Явдошці тоді стало гірко і сумно від безконечного дощу, печальних слів Коцюбинського, хвороби і згадки про бабу і страшного Бога, що їй вперше перехотілось жити…

От точно такий настрій пойняв Євдокію Михайлівну сьогодні. Хотілося плакати… Від сірого монотонного осіннього дощу (хоч на вулиці лиш середина жовтня), від всього життя її сірого (третій місяць не виплачували в поліклініці зарплату), від холоду (через борги у квартири і державні установи досі не дали тепло), від епідемії грипу, що вже тиждень як почалася (і вже тиждень вона мотається по викликах), від голоду (діти вже не могли дивитися на макарони і смажені баклажани), від Славчика (що за дитина — знову щось накоїв), від того, що треба було пертися в школу пішки таку даль, ще й під гору…

Але найбільше допікало, що сьогодні в неї день народження і, якщо про це згадають на роботі, доведеться виставляти… Та то не шкода, якби було за що! А це ж, подумати, третій місяць зарплати не платять: грошей нема у бюджеті… А на День міста з прийомами і феєверками — є? А на євроремонт міської ради — є? А на нову «іномарку» для мера — є?!

Питала сама себе (бо не було кого) Євдокія Михайлівна, долаючи довгу (та ще й під гору) дорогу до школи під барабанний дріб дощу, що тарабанив по дашку голубої (єдина радість і світла плямка в сірості буднів) парасольки, подарованої колективом терапевтичного відділення міської поліклініки на торішній день її народження. Єдиний більш-менш спокійний день її народження за останні роки, якщо не брати до уваги, що напередодні її залила сусідка зверху. Тоді вона вперше пораділа, що бозна-коли робила ремонт…

Від згадки про день народження на душі стало ще сіріше. Ну, чого цей народ такий охочий до чужих іменин? І чим важче йому жити (це вона давно підмітила), тим більше хочеться йому веселитися! Правда, є в неї прихована для цієї оказії пляшка шампанського і коробка цукерок, подаровані вдячним пацієнтом, якому вона продовжила лікарняний (теж ще скнара, міг би й на більше розщедритись!), але ж це ніщо на ціле відділення.