Галина Тарасюк: Новели

— Може, ви її десь іншому місці забули? — відчувши невпевненість Євдокії, сипнула на рану солі вчительочка… — А може, й тут хто взяв… в нас на перерві багато людей збігається…

— Як узяв? Чуже взяв? Ви ж — вчителі! Ви ж… не можете чуже взяти лиш тому, що його хтось забув?! А чого ж ви тоді дітей вчите?!. Чому дітей вчите, питаю, коли самі… не чисті на руку?!

— Жіночко, не сваріться. Прошу вас. І не обзивайтеся! Ідіть собі. Я не бачила вашої парасольки… А за інших — то я так сказала. Бо всяке буває!

— Як це — буває?! Я залишила тут, ось тут, на цьому стільці, свою парасольку, голубу, і прошу, щоб мені її повернули!

— А я прошу вас: не кричіть! Я не бачила вашої парасольки! Ідіть шукайте в іншому місці…

— Я вам вже сказала, що в іншому місці не була! Я заходила тільки сюди, і з парасолькою! І тут забула. І тому повернулася, згадавши! Я згадала, бо на вулиці дощ! А вона в мене одна! Мені її на день народження подарували… І я її тут залишила. Тільки тут і ні в жодному іншому місці! — Здавалося, Євдокія Михайлівна от-от розридається.

— Ну, а я тут причім? Що я зроблю?! Де я вам її візьму, вашу парасольку?! — Й собі мало не плакала вчителька. — Чого ви до мене причепились?!. Що ви за людина?! Прийшли і скандалите!

— Я не скандалю! Я хочу, щоб мені повернули мою парасольку. Ви тут були, щось писали! Ви мусили бачити!.. Не могла ж вона випаруватись, та клята парасолька?!. Ну що мені тепер робити? На вулиці дощ. А в мене двадцять грипозних!.. Я стояла ось тут. З вами говорила. І тут залишила її! Голуба така! Яскрава…

— Жіночко! Я не бачила вашої парасольки! Ви самі не знаєте, де поділи, а на людей грішите…

— Я не грішу. Я прошу: не робіть мене дурною — віддайте мені мою парасольку!

І тут в учительську стрімко зайшла ще одна вчителька.

— Що за крик? — спитала.

— Та он жінка каже, що забула в нас парасольку… А я її не бачила… Може, хто взяв?..

— Та ви що, Валентино Іванівно? Хто її міг взяти? Кому вона потрібна? А ви, мамочко, її точно мали при собі? А може, просто дома забули? Ану пригадайте. Так буває… в нас же ж голови бозна-чим забиті… Часом свого імені не пам'ятаєш… А ви чия мама? Славка Підскалнюка? Я — завуч… Ліля Павлівна. Балується він, вчитись не хоче… Але викликали ми вас не тільки тому… Діти кажуть, нібито він украв у однокласника якусь гру комп'ютерну. Ви не обижайтесь, але таке зараз трапляється… Діти бідніших батьків крадуть у дітей багатших, ну як вам сказати, навіть не від заздрості, а ніби… на збитки: в мене нема, то хай і в тебе не буде…

— Що ви таке кажете?! Славчик украв?! Та не може такаго бути! Я знаю свою дитину! — Тепер бідній Євдокії Михайлівні здалося, що в неї почалися не лиш зорові, а й слухові галюцинації. Від нервового перенапруження або… її розігрують?! Все, що нині відбувалося з нею, було схоже на якийсь кошмарний сон! Щоб утриматись на ногах, вона схопилась за спинку стільця.

— Та не переживайте так! — заспокоїла її завучка. — Це ж діти! І не журіться — ми все владнаєм. А може, Славко взяв погратися, а може, хтось інший… Це ж діти!

Євдокія Михайлівна вийшла на вулицю як побита…

Боже, як хотілося плакати і зовсім не хотілося жити. І то не хотілося так палко, так солодко, що хоч… з мосту та в воду… Але, згадавши дітей, які й так росли без батька, довго стояла і дивилась під колеса проїжджих машин, уявляючи себе розчавленою, огидно закривавленою, але — щасливо мертвою.

«Боже, що за життя, що й вмерти не можеш собі дозволити», — волала вся її втомлена, окрадена душа. За комір з мокрої голови стікали холодні патьоки, але Євдокія Михайлівна їх не відчувала. Вона вступила у свій день народження як у холодну осінню річку, просячи Бога, аби пропалою парасолькою завершились цьогорічні сюрпризи її химерно-підступних іменин.

— Валентино Іванівно, та на вас лиця нема! Не дай Боже, й ви застудились?! І що мені тепер робити: школу закривати? Таж із мене шкуру спустять! Якщо у вас нема уроків, то вже йдіть додому і лікуйтесь. Їжте часник з цибулею — помагає. І не думайте хворіти…

У Валентини Іванівни справді зуб на зуб не попадав, але, зробивши над собою зусилля, вона заусміхалася, просячи Бога, аби швидше вивів із учительської завучку Лілю Павлівну — бабисько вредне, скандальне, помішане на різних розслідуваннях. Її хлібом не годуй — дай лиш покопатися в чужому житті, в чужій білизні. Або допекти людину ні за що, як цю нещасну маму… Вона вже півкласу батьків викликала і всіх розпікала тою комп'ютерною грою, нібито вкраденою в синка власника міських супермаркетів. А як на Валентину Іванівну, той синок сам продав комусь гру, а на однокласників наклеп звів. Однак що їй до того? Зараз одне її хвилювало, аби Ліля Павлівна не почала шукати ще й ту кляту парасольку, бо це був би кінець!