Галина Тарасюк - Новели

Баба ж Мотя, звикла до синових п'яних бешкетів, мов нічого не сталося, починала радіти та принижено дякувати «пані журналісту за добре серце». Знічена Ксеня квапливо верталась на свій город, а баба Мотя бігла слідом з пригорщею горіхів чи десятком яблук у пелені, нагадуючи Ксені про те, як оббивала вона пороги в міській раді, а за тим — у ЖЕКу номер сім, щоби бабі Моті як дружині покійного нині Героя Радянського Союзу до Дня перемоги відремонтували хату, поміняли газову плиту, перекрили дах.

— Але ж у тої фронтовички, як нам відомо, є діти, от хай і помагають матері, — казали їй у кабінетах і коридорах місцевої влади.

І це обурювало Ксеню. Бо причім тут діти? До речі, коли так, то син її — афганець… Тож має бути справедливість, врешті решт! І торжествувати — завжди і всюди. Надто щодо таких, як баба Мотя, тисяч ще живих, але забутих і зневажених старих ветеранів війни…

— Ми можемо переосмислювати історію, переоцінювати цінності, але не здешевлювати пролиту за нас кров батьків, — казала вона патетично в кабінетах і коридорах влади. Її непідробний пафос і нарис про сім'ю фронтовиків — українку Мотрю і росіянина Івана Стрєльцових, надрукований в обласній і урядовій газетах, здається, владу переконав… Але на Ксеню з того часу почали косувати як на морочливу ідеалістку, поведену на соціальній справедливості.

Що ж, то був її громадянський обов'язок і вона його виконала. Тепер має подяку…

Воєнні дії за прозорими осінніми садками активізувались, електризуючи прозоре повітря над пусткою, траву і Ксеню на межі, від чого пречудові краєвиди в її очах заступила пом'ята, опухла мармиза Вітька Стрєльцова, в якого від колишнього радянського офіцера і «героя Афгану» (як баба Мотя по секрету призналась) зостався хіба що охриплий баритон та агресивність потомственого солдата.

«Виродок. Виродок війни, — думала Ксеня. — Розбій у нього в крові. Через таких виродків — війна, кругом війни. Нескінченна війна… Боже, як я ненавиджу таких виродків!..»

До брутальної лайки Вітька долучився гугнявий голос його нової пепеже (походно-полевой жены), як конфіденційно повідала Ксені та ж баба Мотя, недавно випущеної з тюрми зеківки, що відсиділа п'ятнадцять років за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Ксеня бачила ці жалюгідні залишки колишньої респектної головної бухгалтерки одного з найбільших підприємств їхнього міста… Взагалі-то, це зчорніле від пиятик, беззубе, деградоване створіння мало чим нагадувало і жінку.

Ксеня здогадувалась, що безробітні «молодята» годувались крадіжками бабиної пенсії та сусідської городини. Кілька разів сама бачила, як вранці ходили вони попаски по дачах, підмітаючи все, що можна було з'їсти або виміняти на горілку. Але — вирвати з корінням цілий сад?! Її сад, тої, що зробила йому більше, ніж рідна сестра?! А люди? Чого вони мовчать? Більше того — крадене на горілку міняють! Але ж вона… теж мовчала. Часом навіть тоді, як між злодійськими промислами син героя і сам герой встигав ще й за виграшки віддухопелити мать родную під такі сороміцькі коментарі тюремниці, що від них не лиш сусідські вуха, а й листя кропиви по горбах скручувалась у трубочку.

Схоже, й зараз на подвір'ї баби Моті відбувалося оприлюднення нових фактів із її фронтового життя, яке, на хвору фантазію «невістки», складалось із одної курварії. Але хай там що, Ксені до того гармидеру сьогодні байдуже. Хай і повбивають одне одного — менше паскудства на землі буде. І війни між людьми! І, взагалі, коли б її воля, вона б створила для цих виродків, цих вандалів резервації як для прокажених… Вона б їх ізолювала від суспільства, запроторила б у клітки, і лякала б ними дітей, щоб не було унадно іншим…

Антигуманні думки, випалюючи до решти з її душі ідеалістичні пориви, розтроюдили Ксеню, розпалили образу, а з нею і спрагу рішучу помсти, яка б, певно, і закінчилась на рівні помислів, якби золоту мереживну прозорість осінніх садів не роздер на шмаття агресивний рух та безумний крик. Згори через зорані городи у хмарі куряви і лайки котилася вся воєнно-тюремна родина Стрєльцових на чолі з бабою Мотрею, на диво, прудкою, як на свої вісімдесят з гаком…

— Невже біжать вибачатися? — наївно подумала невиправна ідеалістка та, помітивши в руках Вітька сокиру, все зрозуміла і вмить, випорпавши заховану в ріщі сапу, кинулась навперейми розбійному сімейству. Солодкий безум атаки і радісне передчуття рукопашного бою шарпонули її поламані хромосоми, збурюючи кров адреналіном і відлунюючи у вухах багатоголосим, як морський прибій: «Вперед! В атаку! Була не була! Бо — війна, кругом війна!»…