Галина Тарасюк - Новели

Але чого це вона нюні розпустила: он країну, народ обікрали, і ніхто й вухом не веде. Роблять вигляд, що всі дурні, лиш вони розумні. І ніхто не вішається, не стріляється, не мучиться. Чого ж це вона рознюнялась через ту парасольку? Не вона, так хтось інший підібрав би… А їй просто повезло, а, може, то Бог зглянувся на її плачі та й повернув таким чином її власну загублену парасольку? А тій жінці теж щось доброго підкине. Може, вона гроші знайде, чи підробіток, чи знов, як вона казала, на день народження їй подарують на роботі парасольку… Людям що? Дехто й машину може подарувати, і вухом не повести… але, Боже, скоро дзвінок! Скоро сюди збіжиться півшколи, не дай Боже, побачать в неї нову парасольку, почнуть питати, звідки та за скільки… Бідні ж люди дуже зіркі, цікаві та заздрісні. Це страшні люди!.. Вони не можуть пережити нових шнурків на твоїх подертих черевиках!..

Валентина Іванівна тремтячими руками виловила з-за батареєю заховану парасольку, запхала в старий портфель, прикрила надійно контрольними з географії, які вона допіру перевіряла, і заспішила до дверей. До дзвінка залишалось три хвилини. Якраз досить, щоб непоміченою вийти зі школи.

На вулиці лив проливний дощ, і, одягнувши, як звично, на голову целофановий мішечок, Валентина Іванівна ступила під його холодні струмені, відчуваючи, як неприємно вони проникають за комір її старенького сіренького пальтечка. Але що поробиш? Надто вже примітна та проклятуща парасолька… Здавалось, навіть крізь дермантин портфеля горить вона голубим полум'ям…

На прийом Євдокія Михайлівна запізнилася: довго торт вибирала. Минаючи чергу хворих, що сиділи на лавах і стояли попід стіни, краєм ока помітила, що її зачекалися. Переодягаючись, чула, як за дверима кабінету напруження наростало, а далі й кричати почали:

— Жінко, ви куди?! Ставайте в очірідь!

«Боже! — Миючи руки, з досадою думала. — Що за люди! Вбити мало… А я їх лікую… Боже, як мені все надоїло! Отак взяти б та зайти до завідуючого, хряпнути цим тортом об стіл: „Святкуйте! А мене нема! Я захворіла! Вмерла! Чуєте, вмерла!“ І піти геть! І хоч… виплакатись!»

Боже, як хотілось плакати!.. Раптом двері розчинились і під крики черги в кабінет ввірвалась розпашіла дебела молодиця з чорним поліетиленовим мішечком. Терпіння Євдокії Михайлівни луснуло.

— Вийдіть! — закричала, забувши про честь лікарського халата. — Дайте хоч руки помити!

— Та я не той… не хвора… я уборщиця… у школі, де діти ваші… я ось… — знічена таким «прийомом», жінка почала гарячково шарудіти в поліетиленовім мішечку.

— Я вам сказала — вийдіть! — Від згадки про школу з Євдокії Михайлівни попер чортом весь її препаскудний настрій. — Вийдіть зараз же!

І тут молодиця вихопила з мішечка якусь штуку, метнула її, як терорист гранату, на тапчан для пацієнтів і з криком: — Ось! Нате! І не губіть більше! Бо-же! Що за день — люди як показилися! Навіть дохторі! — хряснула дверима.

Євдокія Михайлівна довго дивилась невидющими очима на ту штуку, а впізнавши в ній свою голубу парасольку, опустилась на тапчан і — нарешті! — дала волю сльозам, що ринули з неї, як вода з лотоків.

2002 р.

Коли вона побачила перед собою замість квітучого раю витоптану пустелю, її охопила така розпука, ніби почалась третя світова війна. Війна без фронтів і героїв, з одними агресорами і мародерами. Одного з них вона знала напевно. Голос його, брутальний, грубий, як і слова, що він хрипко викрикував, долинав крізь чудом вцілілі прозорі осінні садки сусідів і породжував у душі безкінечну безнадію. Тож, коли замість струнких рядів молоденьких щеп, які вона так тяжко випрошувала на дослідний станції, а потім цілу суботу садила, виконуючи старанно поради журналу «Наш сад», побачила витоптану пустку, від розпачу ноги підломились під нею і вона, щоб не впасти, опустилась у пожухлий травостій на межі.

Не жаль було праці, жаль було розчавленої мрії. А ще — паралізувало усвідомлення марності намірів: тепер вона знала, що скільки б не садила сад, йому не дадуть вирости темні руйнівні сили в образі того, чия брутальна лайка, як занечищений міазмами вітер, долітала до її слуху крізь прозорі, по-осінньому прекрасні, але чужі садки.

Вона була невиправною ідеалісткою. І думала, що то — від якоїсь незначної поломки у хромосомах. Інакше малоприваблива дійсність, сповнене парадоксів і злигоднів долі життя та багаторічна праця в пресі давно зробили б з неї цинічну лахудру. А так вона до сих пір вірить, як її тато вірив, що кожна людина повинна за життя народити дітей, побудувати дім і посадити сад. Дітей вона народила. Дім теж не впав їй з неба: півжиття поклала, щоб отримати квартиру. Зосталося тільки — посадити сад. От і посадила…