Її тато, закінчивши по війні курси агрономів, теж цілий вік садки садив і вірив у невичерпний творчий потенціал рідного народу. Казав усе: «Якщо ми таку війну пережили і перемогли, то що нам завадить тепер жити по-людськи?!»
Війна для тата була злом з усіх зол і мірилом усіх мірил. Це після того, як він залишився живим у бою під Яссами, в якому німці з румунами вибили тисячі тільки-но мобілізованих, сяк-так озброєних сільських хлопці, зовсім дітей. «Поле було всіяне селянськими свитами… За кожного з них маю деревце посадити…» — плакав тато і вірив у творчий потенціал тих, що зосталися. А коли віра зраджувала тата, скрушно розводив руками: «Ну що тут скажеш? На війні — як на війні». А їй і далі наказував вірити в безмежні творчі можливості народу, не знаючи, що його потрощені війною хромосоми давно буйно квітнуть в її крові невиправним ідеалізмом.
Щоб не зненавидіти деяких носіїв творчого потенціалу, з поламаних хромосом яких чомусь перло вандалізмом, а не ідеалізмом, Ксеня намагалася розраяти душу пречудовими осінніми краєвидами, що розкинулись перед нею на всі чотири сторони світу аж ген до виднокола. Ради цих пейзажів, що нагадували карпатський ландшафт, вона й взяла під дачу шість соток глевкого суглинку на горбах за містом, які родили тільки буйний пирій та дрібненьке польове різноквіття. Взяла ради майбутнього саду, що став її ідеєю-фікс.
Розквітлий сад так міцно закорінився в її уяви, розрісся в її душі, що вона не могла повірити в те, що сталося… Просто — такого не могло бути. Не могло бути такого, щоб якийсь нікому невідомий хам, недоумок, п'яничка міг убити мрію — прекрасну і благородну!.. Взяти і вбити! Ні за що ні про що! Не війна ж все-таки!..
Перед смертю тато, певно, зневірився у можливій реалізації творчого потенціалу народу, бо казав із жалем:
— Якби не війна!.. Все вона, проклята: одних перебила, других покалічила, третіх — на ворогів поділила…
Зашурхотіла трава. Ксеня звела очі: перед нею стояла сусідка по дачі.
— Підозрюю, що це він віддав їх за півлітру тому чоловікові, що живе коло самого містка через річку, — сказала сусідка. — Я ще позавчора примітила, що той чоловік садив дерева, і подумала про вас. Ну, думаю, ганебник, стільки жінка їм зробила, а воно так їй віддячило?!. Але — то такі люди. Як в нас кажуть, на цвіту прибиті… Віддавна. Ще з війни.
— Я знаю, — сказала Ксеня, аби щось сказати.
— Знаєте?! — здивувалась сусідка. — А коли знаєте, то пощо носитеся з ними? Пощо величаєте? Пощо помагаєте? Вони того не варті…
— Бог з ними, — сказала Ксеня і сусідка, здвигнувши плечима, пішла, шпортаючись по вже скопаних городах.
Ксеня сиділа на межі довго. Здавалося — вічність. Стежкою повз неї проходили сусіди і кожен вважав своїм обов'язком поспівчувати — їй, і обуритись тим, чий брутальний голос в цей час оскверняв храмову тишу прозорих осінніх садів.
— Батько його, — казали одні, — хоч і Герой, тим не похвалявся. Був непоганий чоловік, скромний, тихий, на гармошці грав… Родом десь аж із сибірського села був… Мотря — наша, лиш зі Сходу. Повертаючись з війни, вони осіли в нас як і багато інших визволителів. Але вибрали не міські апартаменти, а цей особнячок на горбах, з городом і садом. Колись це була літня резиденція якогось багатого румуна з Бухаресту. Але по війні він сюди не вертав більше.
— Батько його, — казали інші, — хоч і москаль, був нічого чоловік. Може того, що прийшов з фронту без ноги, контужений… І Мотря — нічого, хіба що задуже зденервована після фронту… Зате на сина — нема ради… Виріс із думкою, що йому все дозволено. З цим переконанням докотився аж до буцегарні… Тільки й години чистої було, коли в тюрмі сидів. А прийшов — стало як на війні… Тільки й чути що «мат-перемат» та — «я син Героя!»… От, чуєте?!.. Син героя… А тепер ще й — «герой Афгану»! І ради нема… живемо, як на війні — одні драчки й мародерство… Лиш не стріляємо…
Ксеня все це добре знала (як-не-як нарис писала про незвичайну долю героїчного подружжя Стрєльцових), але слухала, бо не мала сили встати і піти геть — від витолоченої пустки, від фронтових матюків, від чужого гріха і власного відчаю.
За осінніми прозорими садками брутальна лайка то затихала, то вибухала з новою силою. Далі почувся розпачливий жіночий лемент. Кожного разу, коли цей лемент заставав Ксеню на городі, вона кидала все і бігла рятувати бабу Мотю. І кожного разу її войовничий вигляд та високо занесена над головою сапа справляли на п'яного сина Героя незабутнє враження. Під яким би той градусом не був, а стихав і задки ретирувався у непролазні хащі старого саду за хатою.
Читать дальше