Галина Тарасюк - Новели

Але завучці Лілі Павлівні було сьогодні не до парасольок. В школі стояв такий холод, що до третього уроку діти не витримували, перетворювались на посинілих бомжат і нічого не сприймали, жодної науки. Вона давно казала директорові почати будівництво власної котельні, але той все спонсора не міг знайти… Так він його шукав, бо як би на неї, то вона знайшла б махом і спонсора (серед тих же багатих батьків), і гроші, і будівельників, і документацію виробила б. Але ж її не допускають до керівництва школою, як… до чоловічого монастиря! Що поробиш, треба миритися, бо нема в неї ні чоловіка при посаді, ні коханця впливового… Видно, так вона й на пенсію завучем вийде…

То ж чи могла якась пропала парасолька дорівнятись до проблем Лілі Павлівни? А тут ще цей дощ, холодний, осінній, похмурий… Вогко, мерзко, тиск падає, ледве ноги волочиш, грошей — ні коп'я, а вони (міськвно довбане) — перевірка за перевіркою, і нема кінця-краю неприємностям, як цьому дощу!.. Між іншим, про парасольки… Треба буде до наступного Дня вчителя наказати дітям замість законсервованих квітів-мертвяків, дерев'яних орлів та глиняних пантер — дарувати вчителям (бодай класним своїм) парасольки… І цим теж, цим теж — привчати дітей до ринкової економіки… А то — чорті-що, а не життя!..

Валентина Іванівна, ледь дочекавшись, коли завучка вийде за двері, схопилась і кинулась до вікна. Жінка, котра щойно шукала парасольку, повільно перетинала порожнє шкільне подвір'я. Дивлячись на її похилені розпачливо плечі, мокре, прилипле до голови волосся, Валентина Іванівна ненавиділа себе. Вірніше, вона бридувала собою! Бо щойно переконалася, що переступила межу, за якою безповоротне падіння вниз, на дно, в суспільну клоаку… Все! Вороття назад не буде. Ніколи. Але… Господи, найстрашніше було те, що вона нічого не могла вдіяти з собою! Як тоді, коли розійшлася з чоловіком і, доки він все з хати не пропив, розміняла квартиру… Боже, яка вона тоді було бідна! Як миш церковна! Ганчірки на підлогу постелити не було! А малий Вітько все норовив на підлозі голій гратись. Господи, вона марила в'єтнамською циновкою з рисової соломки, які тоді поспіль продавались у магазинах, як дорогим персидським килимом… А коли в неї завелись зайві п'ять карбованців (якраз на півтораметрову циновку), пішла в меблевий… Однак… лихий попутав, і вона взяла удвічі більшу (на цілу кімнату), скрутила її тісненько, а на касі… збрехала… вперше в житті, таким чином зекономивши майже п'ять карбованців. Величезні на той час гроші для неї… Доки йшла додому, здавалося, всі на неї пальцями тикають, а продавці слідом біжать, щоб в міліцію заявити…

Боже, що роблять з людиною злидні?! Вони роблять з неї і бандита, і повію, і крадія… Кляті злидні! Але роблять і революціонерів, борців, та, видно, не з таких, як вона… Таких злидні перетворюють на залякану скотину, нечесну на руку потолоч… Варто раз оступитися — і все: понесе тебе слизька стежечка… Але все-таки як вона могла? В такої ж нещасної, як сама?!.

Від згадки, як вона з лякливим поспіхом запихала за батарею парового опалення голубу парасольку, Валентину Іванівну облило окропом сорому… Але, Господи, ці прокляті дощі… Вони ллють і ллють безупинно, вже котрий місяць, а найдешевша (шпиці від вітру ламаються) парасолька коштує якихось п'ятнадцять гривень — сума астрономічна для неї, вчительки географії, із зарплатою 120 гривень. Добре вчителям іноземних мов та комп'ютерщикам — вони хоч на репетиторстві підлатуються! Зараз всі вчать комп'ютерну грамоту та іноземні мови, щоб легше було по закордонах роботу знайти. А кому потрібна сьогодні географія? Сідай в літак і лети хоч в Рим, хоч в Крим, хоч у мідні труби… А на Вітькові кросівки горять — три пари за сезон, і росте як з води. Вчора куплена курточка — сьогодні до пупа, а джинси — до колін… А їсть… Боже, як їдять ці підлітки! Як коні!.. Щойно півкіла сосисок проковтнув, як знов дверцятами холодильника бахкає, ніби їдло в тому холодильнику само росте… Вона вже забула, коли собі кофточку нову купляла! Все — в заштопаному та перелицьованому… А тиждень тому доля добила її — забула в тролейбусі єдину свою стареньку парасольку. З тих пір і мокне, проклинаючи і долю, і це життя, і цілий світ… Бо за квартиру не заплачено, бо газ вже відключили, бо кросівки того ґевала малого їсти просять, а вона їх лиш влітку купила… Дешево, тож не дивно, що одноразові… На гарні, фірмові трьох її зарплат не вистачить… Але як же ж це вона тепер буде з тою парасолькою… раків пекти? Місто ж не таке й велике, а вона голуба, примітна, якби чорна, а то голуба… Та жінка зразу ж впізнає і її, і парасольку… А може, обмінятись із кимось?.. Із сусідкою, наприклад, чи прибиральницею… Однак, це викличе підозру, бо такого, щоб парасольками мінялися, вона ще не чула…