Галина Тарасюк - Новели

— І що він вам подарував на весілля? — поцікавилась, зашарівшись, Карина. Салон розуміюче перезирнувся.

— Ах, що подарував мені Фердинанд? А Фердинанд подарував мені перстень своєї матері з діамантом у 20 каратів…

— Везе ж людям, — раптом схлипнула Ніна Львівна. — А тут… лиш п'є і п'є, щоб його вже залило, і ні слова доброго, ні… Казав, куплю за сина перстень з рубіном. Це мій камінь. По сей день. Вже синові тридцять років сповнилось, а я той перстень бачила так, як ви… А про квіти… Та де! За все життя патика не приніс у хату! Йой, не годна!

— Чи ти вдуріла? — зашипіла, витріщившись на Львівну, педикюрниця Флора. — Кого ти слухаєш?

— Я себе слухаю! — відрубала вголос чоловічий майстер Ніна Львівна. — Свою обиду, свій жаль, що прожила зі жлобиною тупою все життя! Слова доброго не чула! Очі б мої його не виділи!

— Мій теж не золото, але що поробиш? Де тих принців набереш? Тут принців нема і — ґата [5] Досить (рум.). ! Є — бидло! Хоч плач, хоч скач! І ніц нічого не вдієш, і не переробиш! Мус миритись! — підбила підсумки коротких феміністичних студій візажистка Мілена.

Салон зашумів. Недострижені клієнтки й собі почали згадувати своє невеселе сімейне життя, безсердечних чоловіків, тільки Гільда Шульц, прадід якої був родом десь з-під Баден-Бадена чи просто Бадена, спробувала розраяти з'єретованих жінок:

— Але, пані, не побивайтесь так за принцами! З ними нудно. Інша справа наш, український хлоп — і посваришся з ним, і помиришся, і приголубить тебе, і таке тут же втне, до чого жоден принц не додумається. А головне, часто прати з нього не треба, бо не ходить ні в білих кітелях, ні в білих смокінгах…

— Ах, пані Гільдо, ви мислите так по-тутешньому, по-колишньому, по-совітськи, — озвалась, весело стрепенувшись, Мадам, яку трохи було заколисала бурхлива дискусія про чоловіків. — Для прання там є прислуга і модернова техніка! Там, — Мадам махнула рукою на захід сонця, — дружина — для любові, для замилування нею… А не для… тяжкої праці.

— А чого ж ви тут, коли там так добре? — спитала раптом сердито котрась із розтроюджених бесідою недострижених клієнток.

— А я вже не тут. Я вже давно там. Біля мого любого Фердинанда. А сюди я заїхала по дорозі з Барселони, аби попрощатись назавжди з містом мого дитинства і юності, з дорогим серцю древнім парком, із цією дивовижною осінню, печально-умиротвореною, не схожою на жодну осінь у світі. Попрощатись із вами, мої найдорожчі приятельки…

Жінки зашморгали носами, зачали промокати фартушками очі. А Мадам спокійно провадила далі. — Завтра вранішнім, або ще й нині, вечірнім, я від'їжджаю до Львову, а звідтам — і на Відень.

— А от вже й фіакр [6] Карета (фр.). під'їхав, — глянувши у вікно, сумно сказала Гільда Шульц.

Коло слухачів розступилось, даючи дорогу чолов'ягам у білих халатах.

— Мадам, — докірливо сказав один з них, стриженей під нулівку, — ми за вами з ніг збились. Доктор місця собі не знаходить… А ви… в такий холод, сльоту, в одному жакеті, в легких мештах. [7] Черевики (місц.). Мадам, що ви собі гадаєте? Ви ж ніц не дбаєте про своє здоров'я, а головно — горло, горло, Мадам!

— Ви маєте слушність, шановний Гансе: я таки легковажу здоров'ям. І то, зіхер, що дуже, а дуже не сподобалося би моєму любому Фердинанду. Адже ми тільки починаємо жити! Перед від'їздом сюди, я сказала Фердинанду: все, жодних жертв задля мистецтва. Тільки ти, мій любий Фердинанде!

— От пожаліємося тому Фердинанду — так всипить вам перцю, щоб не бігали роздягнені під дощем по місту, — буркнув другий, з кісочкою на потилиці.

— О, юначе, не кажіть такого, бо ви, зіхер, що не знаєте мого любого Фердинанда… Він мене обожнює. А відтак… Я зовсім не хочу образити присутніх тут чоловіків, але, на жаль превеликий, то так є, що мій любий Фердинанд — останній лицар на всій безмежній нашій планеті. І я маю в Бога ласку, що зустрівся він саме мені… — усміхнулась, але якось печально, Мадам, подаючи чоловікам обидві руки.

Вся «Фантазія», скупчившись біля вікна, дивилася, як вона, тоненька, схожа на опеньок у своєму величезному чудернацькому капелюсі, вицвілім брунатнім жакеті, весело і велично йде в супроводі санітарів до карети «Швидкої допомоги», і тихо плакала, відчуваючи по її хисткій, непевній ході, що візит цей прощальний.

Аж коли карета в'їхала в браму психоневрологічної клініки, що зеленіла свіжою фарбою на другім кінці проспекту, всі мовчки розійшлись по своїх робочих місцях, сумні і задумливі.