Галина Тарасюк - Новели

І тут Стас Шукальський відчув, що тиша в залі натягнулась, як струна на грифі гітари. І — тріснула: в самому кінці зали демонстративно встав, ляснувши стільцем, високий імпозантний чоловік.

Шука мало не вилаявся вголос від здивування, звідки взявся на презентації, так обережно зорганізованій, за персональними запрошеннями, цей вічний революціонер і вічний репресований (і все через свою нетерпимість) Мирон Волинець, як той закричав через увесь зал:

— Не смій, паскуднику плюгавий, оскверняти святе ім'я нашого Пророка! Не смій, лицеміре проклятий! Ти сам — лакей і прихвостень! При всіх владах — ти наймит і стукач! Скільки тебе, мерзотнику, знаю, то годуєшся тим, що облизуєш задниці властьімущим. Покидьок!

Останні слова Волинець прокричав уже з фойє, куди його грубо виштовхали вчасно підоспілі охоронці батьків нації.

І знову в невеликому залі запала тиша, напружено-чутлива, як у криниці. Шукальський похолов, збагнувши, що із Шевченком його «занесло». Взагалі, з Шевченком у нього своя рахуба. З молодості, коли він ще не був режисером і бігав по столичних літературних журналах зі своїми сценаріями, які скромно називав повістинками. І треба ж було, щоб один редактор (з тих пір Шукальський з ним не вітається) бовкнув йому щось на зразок: «Навіщо це ви, чоловічку, пишете, коли Шевченко вже все за вас написав і всю правду сказав».

«У Шевченка своя правда, а в мене — своя», — відрубав юний Стас Шукайло, розсмішивши зарозумілого редактора до гикавки. І зараз він мусив щось сказати… Щось таке, що зняло б небажану напругу в залі. І він, вистежуючи можливих диверсантів серед нечисленних приятелів, організованих поклонників та куплених журналістів, зімітував грайливо переляк:

— Повірте, це не розіграш, не підставна качка… Видно, сама доля привела в цю залу цього чоловіка, щоб продемонструвати на прикладі нашу трагічну національну пристрасть бунтувати там, де просто треба… працювати.

Жарту не вийшло, але темною безоднею тиші прошелестіли єхидні смішки, шепіт, шелест одежі… За мить запала тиша і зал знову був готовий слухати. І він продовжував:

— Візьмемо час зовсім недалекий. Двадцяте століття. Тоді, коли світові могутні літератури, а з ними і кінематограф, обирають своїм героєм людину підприємливу, успішну, господаря життя, власника, герой радянської літератури і мистецтва — сучасник, або, вірніше, чесний недоумок, передовик соцпраці, який тішиться перехідним вимпелом і путівкою в Моршин, чекаючи тридцять років на квартиру у «хрущовці» від заводського парткому… Тож не дивно, що на Заході творилась ідеологія успіху, поступу, прогресу, у нас же — злиденної тарганячої общаги, перепрошую, гуртяги, безоплатного трудового ентузіазму і азіатського злодійства. Отож, як сказав один з батьків нашої демократії, маємо те, що маємо.

Під зовні незворушними почесними гостями злегка зарипіли стільці. І Шукальський заспішив загладити власну думку про не таке вже й погане для батьків нації вчорашнє.

— Сьогодні — нові часи і нові герої. Це люди, які наперекір нашій національній традиції, відмовились бути злиденними, бідними, а отже — другосортними. Вони хочуть бути багатими. Вони хочуть зробити багатими нашу державу і наш, перепрошую, народ. Про них — мій фільм. І я мрію, щоб він став, грубо кажучи, посібником, інструкцією для кожного українця, який хоче бути успішним… А зараз, дорогі друзі, я хочу представити вам тих, на чиєму рахунку сотні, тисячі добрих справ: збудовані храми, магазини, дитячі притулки і сиротинці, спортивні зали, салони краси, бензоколонки і нафтопроводи… В чиїх господарських руках — видавництва, телестудії, газети і картинні галереї… Якби не вони — нічого б цього вже не було б. Не було б культури і мистецтва. Була б одна суцільна поголовна тотальна руїна…

Він витримав печальну паузу і — завершив зі світлим, радісним оптимізмом:

— І щоб наша держава вирвалась чимскоріше із хуторянської трясовини на планетарні обрії, сьогодні — не просто презентація мого фільму, сьогодні — презентація Міжнародного фонду підтримки українського кіно — скорочено: Емфапеук! Вітаймо його ініціаторів і засновників! Хвала і слава невмирущій традиції добротворіння, красотворіння, славотворіння! Хвала нашим новим Мазепам, Терещенкам, Чикаленкам, Симиренкам! Людям, що, як рідні батьки, дбають про славу нації! Дозвольте представити вам почесного президента фонду і членів великої благочинної ради…

Він називав відомі всім імена, «захлинаючись пієтетом», як згодом напише одна з газеток, батьки нації скромно вставали, кланялись в бік публіки, і намагалися пошвидше всістися до неї спиною.