Галина Тарасюк - Новели

На щастя, страждання Стаса Шуки були недовгими, як і слава. За півгодини від фуршету зостались одні обгризені столи. Наситившись, піранії-піарщики звільна купчились та тусувались довкруг його наймолодшої дружини, що, невідомо звідки випірнувши, преспокійно чадила, як швець, цигарка за цигаркою і хилила, як вантажник, чарку за чаркою, але Шукальського це вже не обходило. Він ніколи не ревнував своїх жінок, навпаки, використовував їхні ресурси та популярність в інших чоловіків з великою користю для себе. І вони, вражі баби, того заслуговували, як і ця язиката мала тележурналістка, якій до повного набору просунутої дами не вистачало шлюбу з відомим, хоч і призабутим, кінорежисером. Тож хай відробляє свій… імідж ділової леді . Хоч би й з чортом рогатим, аби лиш про фільм написали газети та згадали у телепрограмах… Між іншим, ця мала — молодець. Серед її свити Шука запримітив миршавенького редактора популярної серед мистецького андеґраунду скандальної літературної газетки, манірну дівицю в екстравагантних прикидах з ілюстрованого журналу для дружин нових українців, косату марусю з націоналістичної та стрижену шушеру з шовіністичної рептильок , навіть пана з «Урядового вісника», та ще з десяток не впізнаних, але яскраво виражених кріейтерів . Помітивши блукаючого господаря презентації, товариство заусміхалось, молода дружина чмокнула його в щічку і за мить забула його, зайнята розмовою про розподіл політичних сил в парламенті та шанси опозиції.

Тож творцеві кіношедевру не залишалось нічого іншого, як непоміченим покинути зал і Будинок кіно, сісти у свій драндулєт , придбаний на зекономлені від фільму гроші, і поторохкати на свою Оболонь.

«Який же я ідіот, — думав дорогою, — на кого ображаюсь? На це бидло? Вічно голодне, як сарана, а тому вічно продажне бидло? На цей люмпен? Йому б тільки жерти в три горла за чужий кошт та ганьбити людей, які щось роблять… народ лінивців і експропріаторів… Та на зло усім свято Стаса Шукальського все-таки відбулось… Свято творчої людини, яка вміє „розкрутитись“, вигідно продати свій талант, бо — не бажає, не-ба-жа-є бути злиднем-лохом! Не хоче доношувати старі лахи, допивати чарки по чужих презентаціях, скиглити та виглядати, чи не несуть на тарілочці із золотим обідочком грошики. Не несуть! Ніхто вже не несе. І ніхто в президію не кличе. Кругом — торговиця! Дикий ринок і велика джунгля! Та треба жити, і треба жити добре. Ради цього святого принципу — Шукальський готовий на все! Тим паче, що цьому Шукальському осточортіло торохкати на Оболонь, в однокімнатну (після п'яти чи шести переділів майна з колишніми дружинами) „готельку“, а хочеться дожити віку з молодою жоною в трикімнатній квартирі на Печерську…»

Опівночі його розбудив телефон. Дзвонила якась жінка, питала, де Віта. Спросоння довго не міг зрозуміти, чого вона від нього хоче.

— Яка Віта? Не знаю ніякої Віти… Може, Наталка? Але її теж тут нема…

Його молоду дружину звали Наталкою і її, справді, тут не було, як і Віти.

— Шшшакал, — заридала у слухавці жінка, і він впізнав свою другу по рахунку дружину. Цим поганим прізвиськом обзивали його тільки невдахи-колеги та ще вельми культурна вчителька української мови, що, за її ж словами, звільнившись від нього, виросла до директора ліцею. — Твоя дочка Віта! Шшшакал!.. Вона була на презентації твого фільму… І не повернулась. Де вона? Чуєш, де дитина?

— Не знаю. Я її не бачив, — збрехав він, згадуючи, як дочку клеїв нувориш, розбагатілий на торгівлі бензином. «Мабуть, там, де й Наталка, моя шоста дружина», — хотів цинічно пожартувати, однак стримався, з огляду на правильний моральний кодекс екс-дружини-освітянки.

— Брешеш! — заверещала культурна директорка. — Вона мені дзвонила з Будинку кіно, сказала, що розмовляла з тобою. Признавайся, де дитина? Шшшакал!.. Кому ти її підсунув, продажний, підлий… підлий шакале! Кому ти її продав, аморальний собацюро? Може, її вже нема живої?.. Відповідай! Підлий, підлий шакал!.. Не дай Боже що… я влаштую тобі таке свято шакалячої твоєї душі — до смерти пам'ятатимеш! Буде тобі презентація, шакалюко!

Образливий тон другої дружини дістав Шукальського. Недовго думаючи, він вирвав із розетки телефонний шнур: а тепер кричи, хоч лусни, суча бабо! Але свята тобі мого — не зіпсувати! — і вкрився з головою пуховою ковдрою. Де Віта — він здогадувався. Але нічим не міг зарадити: йому кров з носа потрібні були гроші на майбутній вимріяний фільм про одного з найперших успішних українців, свого кумира і фаворита Катерини Другої графа Розумовського. І король бензоколонок мусив їх йому дати. Тепер уже мусив, сучий син, а то, бач, розкотив губу на чужих дочок!.. Доведеться розплачуватися грішми олігархів за сьогоднішню ночь разврата і молодій дружині. Він за цмок у щічку прикривати її блядство не збирається… Не на того натрапила, продвинутая моя… Тепер ти будеш цікавитись не розподілом політичних сил в парламенті, а коштів своїх багатеньких френд-боїв, сучко!.. Ох, якби ж то… Якби ж то… хоча б сто тисяч баксів… Він би вже показав, що вміє не лиш сраки багатим лизати… Він би… розкрутився, як атомний реактор… Він би вже постарався зробити такий касово-культово-знаковий фільм, що вся ця темна, безлюдна, дика джунґля, яка причаїлась волохатою горилою за нічним вікном, репнула б від заздрості…