Галина Тарасюк - Новели

Та найбільше Дімку здивувало те, що мамка замість того, щоб рятуватися і його рятувати, лиш п'яно лаялась у темряві:

— У-у, урод! Такой кайф іспортіл!

З тих пір Дімка почав боятися мамчиних «гостей», заїкатися і впісюватися вві сні. А коли дядьки після п'янки починали душити мамку, накривався з головою і не дихав. Тоді Дімка ще був малий і дурний, нічого в житті не розумів і не дружив з Артиком, який вже в тому собачому житті надивився… Дімка взагалі тоді ні з ким не дружив. Дворові діти цуралися його, думали, що він ще малий або недорозвинений, коли в школу не ходить. Дімка і справді у свої вісім років скидався на п'ятирічного шмаркача. Спочатку це дуже смутило його, але, коли почав заробляти собі на хліб, тішило: йому завжди подавали щедріше, аніж іншим, навіть Артику.

Згадка про Артика розігнала в Діминій голові сумні спогади і думки. Тим більше що сонце вже обійшло їхню висотку і світило привітно просто у вікно. Дімка бадьоро підхопився, пошукав по брудному столі, кинув до рота зачерствілу цілушку батона, запив водою із крана і знову був готовий до життя. Страх минув, на душі було легко, а в голові складався план, що ж його далі робити. План Дімці сподобався. Накинувши курточку, він вибіг з квартири. Обминувши вічно поламаний ліфт, помчав сходами униз, на вулицю. На вулиці було тепло, сонячно і малолюдно. На зупинці — теж. А це значило, що до метро Дімка доїде з форсом — на маршрутці, що вже стояла в очікуванні пасажирів.

— Дядь, можна? — спитав Дімка молодого водилу.

— Ладно… — буркнув той, і Дімка притулився біля дверей з радісним відчуттям, що день починається щасливо.

На станції метро «Лісовій» біля будки на вході до ескалатора сьогодні теж сиділа добра тьотька . Дімка проскочив повз неї, кинувши: «Здрастє!» — і помчав ескалатором на платформу. Людей в передобідню пору було мало, поїзди ходили рідше, і Дімка разом з усіма став слухати чоловічка в костюмчику, який, видряпавшись на дах фургончика, що примостився на узбіччі автотраси навпроти, галасував у щось велике, схоже на чорну лійку.

— Якщо ви мене оберете депутатом парламенту, — кричав чоловічок, — я відміню педеве, підвищу пенсії і зарплати, відкрию нові робочі місця…

— Хрєн ти відкриєш, — не витримав агітації чоловік з вудками, що стояв поряд з Дімкою, і Дімка засміявся, налаштований і далі веселитися, але тут підійшов поїзд.

Вскочивши у вагон першим, Дімка крізь вікно спостерігав за вивертами враз онімілого чоловічка з лійкою на фургончику.

— Сволоч, — сказав чоловік з вудкою, що знову опинився поряд з Дімкою. — Ач, як бреше? Мало ще накрав! Все їм мало і мало! Кожне хоче влади, хоче грошей, грошей!.. Кровопивці!

При згадці про гроші Дімка шарнув по кишенях — порожньо: зостались його гроші розсипаними по хаті. Жаль, бо так не хотілось йому сьогодні нити, а доведеться… Хоч навряд чи щось перепаде, час не той, і їдуть не ті — одні пенсіонери в центр добираються: хто продавати черемшу на Хрещатику, хто жебрати в підземних переходах, а хто — у багаті квартали, де в сміттєвих контейнерах можна знайти не лиш пляшку, а й бутерброд з ікрою чи огризок черствої дорогої ковбаси.

Дімка теж шарив по сміттярках раніше, коли нічого не вмів. Але зараз в нього все класно — і в метро, і на вулиці дітям подають охочіше, ніж старим жебракам, особливо гарно вбрані не дуже старі тьотьки , в яких самих, видко, є діти. Але в таку пору щедрі чужі мами в поїздах не їздять…

Страх як не хотілось Дімці сьогодні нити, але порожні кишені змушували. Тож Дімка відлип від дверей, скорчив жалібну міну і, відітхнувши (була — не була!), занив тоненьким жалібним голоском:

— Хочеш сладкіх апєльсінов…

Пенсіонери не ворухнулися — занудна пісенька Земфіри не пройняла їх. Поволі просуваючись вагоном, Дімка спостерігав, як кістляві міські бабці і товсті сільські тітки, міцніше вчепившись у свої торби, роблять вигляд, що ніхто перед ними не співає з простягнутою рукою. Тільки в самому кінці вагона метушливо зашаруділа в торбинці молода жінка у гарному шкіряному прикиді . Дімка в змиг ока проскочив злиденну та скупу публіку і опинився біля жінки. Та від Дімчиної спритності розгубилася і, певно, не знайшовши копійок, тицьнула йому гривню.

З тим Дімка і вискочив на платформу, пильно стежачи, чи, бува, не пасуться по вагонах «бики» з гітарами, «продавали» газет, цигани, або рекетирська шобла Прища. Ні тих, ні інших не видно було — десь проїдають вранішній улов. І щасливий, що не буде ні в голову битий, ні пограбований, Дімка вирішив вибрати щось із свого репертуару жалібніше… Знав, що з пасажирів метро копійку разом із сльозою добре витискали пісні про Бога і маму.