Галина Тарасюк - Новели

Отож, Дімка вступив у другий вагон, прокашлявся і з почуттям затягнув:

Дімка пісні добре не знав, тож співав, що на душу ляже. І, видно, виходило непогано, бо пенсіонери заворушились, зашморгали носами, зашарили по кишенях… П'ять вагонів, п'ять зупинок. Кишеня куртки приємно поважчала і срібно побрязкувала. На станції «Дніпро» Дімка вирішив перепочити, подихати свіжим повітрям і поплювати з мосту на безперервний під ним потік машин. Але, коли він, завершивши куплет, збирався вислизнути на платформу, хтось схопив його за плече. Дімка похолов, під шапкою стрельнуло — рекет ! І він рвонув що є сили. Але «рекет» вискочив разом з ним і виявився бородатим мужиком у шкірянці.

— Хлопче, — спитав « борода » без базару, — ти хочеш співати? На естраді?

З доброго дива Дімка лиш рота роззявив.

— Ну, як Асоль, приміром, чи Аліна? — чіплявся бородань.

Дімка таких не знав — телевізор він не дивився, бо не мав, артистів бачив лиш тих, що виступали на Майдані Незалежності на всілякі свята, чув тільки тих, кого по базарах крутять. А серед них згаданих не було.

— Ясно, — все зрозумів бородань і, полапавши у внутрішній кишені шкірянки, витяг звідти клаптик лискучого паперу і протягнув Дімці: — Візьми. Хай мама приведе — там адреса написана. Або сам. Надіюсь, Київ ти знаєш. І читати вмієш…

Мужик щез в останньому вагоні електропоїзда, поїзд щез у темнім тунелі, а Дімка все ще стояв і не вірив своїм очам і вухам: на білому квадратику чорним по білому було щось написано. Дімка читати вмів, як-не-як закінчив у селі перший клас на одні десятки. Тож, трохи посопівши, склав докупи дрібні літери: Арнольд Кармазинський — продюсер.

Плювати з мосту на іномарки відхотілось. У вухах застрягло запитання: хочеш співати? — на яке він не знав відповіді. І від цього невідання хлопчика злегка перемкнуло, почало нудити і похитувати, як з голодухи. Таким пришибленим він і приїхав на Хрещатик. Щоби трохи попустило, хотів було відстебнути на джин-тонік, але передумав, згадавши ранковий скандал із мамкою. Наразі стало сумно від підступності життя, бо ніколи не знаєш, що тебе чекає. А оскільки Дімка вже знав, що особисто його чекає переважно гівно, то вирішив забути «бороду» з його Асолями і на повну котушку скористати сьогоднішню удачу.

У гастрономі на Хрещатику було людно. А там, де багато людей, там завжди трапляються і милосердні. Добрих людей, чи то жінок (до чоловіків Дімка не наважувався підходити), навчився впізнавати по виразу обличчя. І майже ніколи не помилявся. Як правило, спочатку спитавши: а де мама? — і почувши: п'йот, — вони, скрушно зітхаючи, давали йому гривню або купляли булочку, а то й шоколадку. Цього разу Дімці перепала ромова баба і ватрушка. Проковтнувши ромову бабу, а ватрушку запхавши в рукав курточки (для вічно голодного Артика), Дімка заспішив на Майдан Незалежності: подивитись кіно на великому екрані, покружляти та зустріти когось із пацанів. Але то треба було робити ловко, бо останнім часом їхні стрілки закінчувались печально — поліцаї влаштовували справжні облави на гулящих дітей і відвозили їх у дитячі притулки. Перед Новим роком їх з Артиком так допекли морози, що вони самі здались ментам, прикинулись іногородніми і цілий місяць до « опознанія лічності » тусувались з іншими такими ж бездомними в теплі і добрі. Їх навіть на кіно знімали, коли приїжджала якась дуже важна тьотька і ще ціла купа делегацій з подарунками. Отак вони місяць обжирались шоколадками, спали на білих простирадлах, дивилися телик , згадували з натугою шкільну науку, грали в шахи і розповідали журналістам про своє безпритульне, бурлацьке життя, доки не потепліло на вулиці і не захотілось до чортиків свободи. Отоді вони й змились, ще раз переконавшись, що нема луччого кіна, ніж « клеєне », а у світі нічого нема кращого, як свобода… Але все-таки порішили, коли вже сильно дістане голод чи холод, на місяць «здаватися» в притулок.

Сьогодні вранці після скандалу з мамкою Дімці подумалось, що, либонь, пора. Хотілось пожити по-людськи — без мамчиних скандалів, трохи від'їстися, бо вже штани спадали. Однак після зустрічі з «бородою» передумав. Те, що мамка заквасила по-чорному, погано, ще гірше, що пішла на трасу… Але тепер все буде по-іншому… Тепер в нього будуть гроші… Багато, дуже багато, вистачить на хавчик , і мамці на прикид , і на телевізор, може, й на тачку … Іномарку, блін! Тільки іномарку! Уявивши себе в сріблястій тачці, у лискучій шкірянці, як Арнольд Кармазинський, Дімка щасливо засміявся і погнав, підстрибуючи, на Майдан Незалежності, що вирував передвиборними мітингами: біля колони з дівкою у вінку маяли червоні прапори, навпроти, біля глобуса жовто-сині, коло крилатого золотого чоловічка — білі полотнища, розмальовані зеленими яблуками, а перед самим Діминим носом на залізному коні гарцював Артик із Троєщини, заважаючи якимсь тьолкам фотографуватися з козаком Мамаєм. Артик веселився, хоч Дімка знав, що братану не до сміху: його мама — ще гірше — «сіла на голку». А знедавна вже й з квартири не виходила. Тож Артьома мусив сам про себе дбати: і бабки заробляти, і розважатися.