Галина Тарасюк - Новели

І недаремно хрестився Титар, бо першою дзвони церковні покликали на службу Божу сільську плетуху бабу Сяньку. Скотившись на греблю колючим клубочком, баба Сянька після чемненького « з неділенькою Святою будьте здорові », хотіла було шпигнути за звичкою своєю поганою церковного старосту з причини його раннього стовбичення на греблі, але, глянувши на Озеро, гикнула, віддихалась і заплямкала пісними губами. Сянька плямкала, зіпаючи, як викинута на греблю риба, а селом летіла вслід за небесним церковним передзвоном недобра чутка. Той лихий поголос вривався в хати, як активісти в 30-ті чи голови колгоспів в 47-ім, гасив у печах вогонь, виштовхував людей у плечі на вулицю, якою вже поспішали жителі віддалених кутків. Тож незабаром коло Титаря й Сяньки зібралося три четвертих скликаного недоброю новиною села, або всі пайовики колективного сільськогосподарського підприємства «Нове життя». Інша чверть — незалежні фермери та дрібні підприємці — непомітно гуртувалась в загін самооборони зовсім поряд. Відсторонено мігрували від одного соціально-економічного полюса до іншого одинокі і незбагненні, як блукаючі астероїди, сільські люмпени і тимчасово проживаючі в особах Альошки Моджахеда, славного героя афганської війни (знеславленого у мирний час охотою до свіжої рибки, яку він обмінював у бабів на маковиння), наскрізь простреленого в бандитських розборках Валери-Холери Безкоровайного, що вже котрий місяць переховувався в тата з мамою від братви, та розмальованої, як лялька, з мобілкою при вусі, недавно депортованої з Німеччини Юльки — онуки остарбайтерки Надезі, котра після війни повернулася з німецької неволі з дівчинкою в пелені, такою рудою, наче від німця. А що від німця, то тільки тепер, через 50 років, це стало ясно, коли Надезіна онука Юлька поперлася в Німеччину діда шукати.

А от тепер стирчала, як штурпак, на греблі та фіфа з телефоном коло вуха і з кимось по-німецьки говорила. Але село не зважало на дурноверху потомствену остарбайтерку. Село як заворожене понуро дивилося на Озеро: так поважно воно називало окрасу і визначну пам'ятку природи обласного масштабу — величезне джерельне водоймище, — і мовчало.

Останнім, як і належиться начальству, прилопатив на греблю захеканий сільський голова Гнат Карпович. Піт струменів по його лискучому виду, червоній потилиці просто за комір білої, вбраної з нагоди Святої неділі, сорочки. Перекрикуючи передзвін, що золотими хвилями котився над селом, голова заволав:

— Не розходьтеся! Ані руш ніхто! Зараз буде міліція!

І міліція дійсно скоро прибула. Влетіла на греблю у фургоні моделі довоєнного «воронка», демократично модернізованому сиреною і мигалкою. Подзвін коло церкви змовк. Із машини вийшли два міліціонери в новенькій синій уніформі. Не звертаючи уваги на юрбу та недбало виграючи чорними гумовими кийками, міліція поважно, з гідністю неабиякою пройшлась греблею аж до городів, позазирала попід прибережні лози та верби, вернулася, оглянула лотоки і, уважно вивчивши ситуацію, сказала:

— Не розходитись. Нічого не трогати руками. Хто готовий давати показанія, може їхати з нами до сільради.

— За мною! — махнув заклично рукою сільський голова, і, загрібаючи клешоного, побіг попереду міліцейської машини до свого офісу — старої розвалюхи хрущовських часів, обновленої за Горбачова зеленим дерев'яним ґанком, що зливався з молодою зеленню старого комнезамівського парку.

Однак слідом за ним ніхто не кинувся: бажаючих свідчити категорично не знайшлось. Отож всі й далі стояли, об'єднані єдиним бажанням — скоріше розбігтися: хто — на базар, що безлюдно жовтів столами з необрізаної соснової дошки зразу ж за греблею, хто — до церкви, а хто — худобу порати. Але не могли рухнутися. Пришиблені видовищем, стояли і отупіло дивилися на Озеро, що вилискувало проти сонця товстим шаром живого срібла. Тупу мовчанку, як мерзле болото, сколихнула Тодося Овеча, найстарша і найбідніша в селі баба, що допіру лиш дошкутильгала до ставка, бо жила разом з вівцями найдалі — на краю села під самим лісом.

— А Божечку, — заголосила баба, — відколи живу, а такого горя не бачила! А щоб йому, тому, хто це наробив, руки покорчило-повикручувало та на гіллячки чорні висушило, щоб не міг він ані ложки до рота донести, ані вмити твар свою безстидну, щоб очі його світа білого не бачили, а ножери — ще цьогорічного рясту не стоптали!..

Бабин відчаєний лемент різонув людей по живому. Натовп затривожився, закашляв, затупцював, наче йому під ноги жару сипонули. Першим не витримав молодий Дуринда — бізнесмен і директор cільського ринку: