Галина Тарасюк - Новели

— Чого це ви, бабо, клянете та проклинаєте тут усіх на чім попало?! — Лице його при тому побагровіло, і це всі запримітили, особливо ті молодиці, що торгували щонеділі на базарі і знали, як дуже вже просив молодий Дуринда у сільського голови ставок в оренду, щоб форель розводити і тут же, на базарі, своїм людям продавати. Але Дуриндина пропозиція з фореллю голові не сподобалась, бо, мовляв, не приживеться вона в наших чорноземних намулах, їй чисту гірську воду подавай… І нібито конфлікт між ними виник аж до сварки, бо гарячий по молодості Дуринда натякнув голові на якийсь хабар, на що той розсердився і кричав: забирайся з базару! І от тепер на базарі ні Дуринди, ні молодиць з молоком та яйцями, одні столи жовтіють.

— Дитиночко моя золота, — зчудувалася Овеча Баба на молодого Дуринду. — Хіба ж я всіх проклинаю? Чи ж я що проти добрих людей кажу? Я ж лиш ірода того клятого-недоклятого кляну, що наробив стілько горя і страму нашому селу на цілий світ, щоб йому стежки не бачити при ясному сонечку та діточок рідних, щоб йому…

— Та замовкніть, бабо, і — шлюс! — Неждано аж звилася від злості онука Надезіна, яка нібито вернулася з Німеччини з чималими грішми, бо нібито знайшла того бауера, що зробив її бабі її маму, і той нібито відкупився від своїх несподіваних родичок чималими грішми. І село вірило, добре знаючи язикату Надезю та її рудих байстрючок. А гроші були, видно, чималенькі, якщо Юлька гасала по районному начальству, вибиваючи дозвіл збудувати в себе на городі, над самим Озером, кафе. Інше діло, хто в те кафе піде, хіба що вільні козаки Моджахед та Валера-Холера… Але Юлька на те не зважала, бігала та встидала тупих селюків Європою, в якій ніхто в неділю не палить — не варить, всі йдуть в кафе і там сидять цілий день та каву й пиво п'ють. Сільські молодиці від сміху аж за боки бралися, уявляючи собі, як це вони, хазяйки при чоловіках, будуть сидіти в тому кафе і чекати, доки їм руді байстрючки каву подадуть…

Але в даний момент Юлька була з усіма заодно: як би то Овечій Бабі та пельку закрити.

— І вобче — хенде хох і дранг нах хауз! А то завелася тут: а щоб тобі, а щоб мені… — підтримав Юльку її сусід дід Мисник. — Приповідає, наче за своїм. Та що тобі до того, коцюбо стара? Що — це твої вівці потопилися?.. Прилізла межи люди раз в житті і валує як навіжена!

— А коли не моє, то шо… можна отако-о? — розгубилась Овеча Баба. — Але чого це ти, чоловічку, погукуєш на мене, ще й не по-нашому? Сам ти хенде! І хок — сам! І не кричи до мене, бо не тобі кляну і не тобі, молодичко, а тому Понтію Пілату лютому, що понищив таке добро, щоб йому до Різдва не дожити, окаянному, через кого людям рибки вже не бачити, щоб вона йому кісткою поперек горла стала, щоб…

— Ой, не витримаю! — сплеснула в долоні Катерина Стріхова, хата якої баввоніла навпроти на високому березі Озера. — Видно, ви, бабо, у себе під лісом здичавіли зовсім, що не знаєте, що ставок вже давно не колгоспний, що в нього, бабо, хазяїн є. Орендар. А він — не колгосп, задурно старим бабам рибки не роздає. Тож не побивайтесь так!

— Зате Альошка роздає. Попід хати носить. За трійло. І міліції порядні хазяйки не бояться, ані закону, ані Бога, — полоснула по натовпу єхидним смішком Сянька-плетуха, але глуха Овеча Баба не розчула, провадячи своєї:

— Та мені, синку, тої риби й дурно не тра', своєї повна копанка. Але жаль мені великий, що таке перед смертю побачила у свому селі, таке убивство, на яке й ворог лютий не посмів би. А це ж горе свій робив, щоб його на банти викинуло і свята земля не прийняла, хто такі збитки добрій людині, тому гарандиру заподіяв!

— Знаєте ви, хто добрий, хто не добрий… Сидите в цьому селі, як… жаби в намулі, світа не бачите… — фиркнула Юлька і знов зашпрехала у свій телефон, зверхньо поглядаючи на односельців.

— Ми — не так, як ти, але світа бачила — пішки всю Расєю пройшла, як із Сахаліну верталася. І в Германії була, лиш не з твою бабою. І людей добрих бачила. Але на цій греблі таких нема. — До решти розперезалась знахабніла Овеча Баба, про яку до нинішнього дня в селі взагалі не згадували. — На цій греблі стоять всі ті, що десять років, людоньки! таж цілу незалежність нашу ходили попри смердючу калюжу — і пальцем не кивнули. Хіба лиш скидали сюди хто що бачив, навіть дохлятину. До такого переступництва дійшли! А ця дитина людська і греблю підсипала, і бетоном залила, і ставок вичистила, і рибки напустила… Було, грає проти сонечка, плюскочеться-гуляє, як по синьому Дунаю.