Галина Тарасюк - Новели

Та помічник даремно старався. Пречудову його відповідь Івану Тодоровичу Поживану в далекому слобожанському селі немолода печальна жінка поклала нерозпечатаною у пухку чорну папку, зітхнувши:

— Все пишуть і пишуть… лиш душу його тривожать… — І засунула в шухляду старого дубового стола.

2002 р.

Дімка прокинувся від того, що хтось його термосив і кричав:

— Вставай! Вставай в школу! Вставай! Нємєдлінно вставай!

Мама стояла перед ним, напахчена, в короткій шкіряній спідничці, в такій же курточці. Обличчя її під товстим шаром фарби було зле, як завжди з похмілля. Вчора ввечері, коли він повернувся додому, вона лежала як мертва, під пропаленою в кількох місцях ватною ковдрою на своєму дивані, що займав майже всю площу їхньої тісної «готельки». Дімка страх як боявся, щоб мама не вмерла, а його щоб не забрали в інтернат, тож, нахилившись над мамкою, прислухався та принюхувався: слава Богу, мамка була п'яна і жива. Дімка полегшено зітхнув і взявся нишпорити по брудному столі, заваленому порожніми пляшками, шматками хліба, огризками мокрої рожевої ковбаси і банками з-під рибних консервів. Проковтнувши все, що було їстівне, радісно заснув на своїй розкладайці в надії, що вранці, коли він прокинеться, мами вже не буде. І не буде скандалу. Але мама стояла над ним і з її яскраво-червоного рота сипалась на нього лайка:

— Бандюга! Ти чьо в школу нє ходіш?! Вчєра учілка с хричьом какім-то пріходіла, угрожала міліцієй. Мнє єщьо етого нє хватало! Вставай! І мігом в школу! А то в інтернат здам, урод паганий!

Повідомлення про прихід «учілки» Дімка пропустив повз вуха — це було вже не раз і зовсім Дімку не обходило. Тривожило інше: мамка лякала його інтернатом, коли йшла на трасу. А Дімка траси боявся гірше інтернату. Звідти мамка приходила вдосвіта, вся в синяках, розпатлана, з мертвими невидющими очима. І кожного разу темний відчай морозом сковував його нутрощі. Тож і тепер Дімка дивився перестрашено на маму і не міг слова вимовити.

— У! Урод! — зло матюкнулась мама. — Таращітся, как даун… Павтаряю: будєш бродяжнічать, отдам в інтернат! — І пішла до дверей.

— Ти куда? — хрипло спитав Дімка. — Опять на трасу?

— Пшол вон! — похмуро огризнулась мама.

— Мамка, нє хаді! Нє хаді, мамка! — дуріючи від жаху, залементував Дімка.

І тут мамку прорвало. Відриваючи дитину, що вчепилася в неї мертвою хваткою, вона заверещала:

— А жрать шо будєш?! Шо жрать будєш?! Вироділся, скатіна, на маю голову! Хоть би здох ілі утоп! Жізні нєт от тебя!

— Нє хаді, прошу тебя. — Дімка кинувся до своєї курточки, почав вивертати кишені. — Вот, на… Возьмі!

Але мама з такою люттю ляснула по його простягнутій руці, що копійки бризками розлетілися по маленьких сінцях. Слідом ляснули вхідні двері, і Дімка, ридаючи від розпачу і страху, впав долілиць на свою розкладайку.

Дімка плакав і згадував село над річкою і бабу Валю, в якої він жив — не тужив, навіть один рік у школу ходив, аж доки баба Валя не зробила собі руді кучері і не поїхала на заробітки в Італію. По дорозі в Італію баба Валя відвезла Дімку в город до мамки. Дімку город злякав. Лякав його і величезний похмурий будинок, і тісна мамчина хата на самому верху, куди вони з бабою довго дерлися брудними вузькими сходами. А потім мама з бабою сварилися і обзивалися, і все, як Дімка зрозумів, через нього, бо він усім заважав і жити не давав. Нарешті баба Валя грюкнула дверима, і більше Дімка її не бачив, лиш часом згадував, коли мамка «по п'яні» починала лаяти «старую курву, шо поєхала в Італію блядовать».

Так почалось Дімчине городське життя. Спочатку він дивився на нього з вікна кухні, а потім посмілів і почав боязко спускатися зі своєї верхотури у двір, коли туди виходили погуляти після школи інші діти. Мамці було не до Дімки. Вдень вона спала, а вночі «прінімала гостєй». Дімці спочатку «гості» подобались. Дядьки, які приходили в гості, були веселі, приносили із собою горілку і ковбасу, вгощали Дімку, і він, наївшись та хлиснувши під схвальні крики гостей гіркої рідини, засинав безневинно на своїй розкладайці. Але одного разу він прокинувся від маминого зойку і в темряві побачив страшне: добрий дядько, що вгощав його звечора ковбасою, душив на дивані маму. Мамка стогнала і пручалась. Дімка злякався, закричав і почав бити і дряпати дядька по голій задниці. Дядько страшно розлютився, боляче відлупцював Дімку і зачинив у туалеті, пригрозивши:

— Пікнєш — уб'ю!