Галина Тарасюк - Новели

Напівпорожній зал в'яло реагував ріденькими оплесками. «Засранці! Засранці і заздрісники!» — скреготав зубами Шукальський, і, вигукнувши зумисно театрально: «А тепер — фільм!» — покинув сцену з високо піднесеною лискучою від поту лисиною. За лаштунками дав волю люті, накинувшись на відповідального за презентацію працівника Будинку кіно:

— Вимикай світло і давай кіно! Негайно! Негайно!

Відповідальний шарахнувся, кинувся до електрощита, світло погасло, на білій плямі екрану з'явилися титри.

Переконавшись, що все йде нормально, Шука заспішив у сусідній кабінет, де накривали столи три його останні дружини. Дві перших були негодящі для таких оказій: компрометували його своїм похилим віком і сільським виглядом (замолоду Шука одружувався чомусь тільки з вчительками української мови). Керувала дружинами місцева буфетниця Рая. Рая, яка не раз, як добра самаритянка, заповнювала своєю любов'ю вакуум у душі Шукальського між черговими шлюбами і була в курсі всіх його проблем, поблажливо вчила двох актрис і художницю (в останні десятиліття режисер зациклився на творчих жінках), як тоненько нарізати ковбасу, сир, овочі і з цієї січки творити апетитні канапки. Бутерброди з ікрою та сервіровку столів Рая нехарапутним жонам не довіряла. При всій відповідальності своєї місії буфетниця встигала приколюватись, провокувати дружин на світську бесіду і контролювати ситуацію, аби, не приведи Господи, екзальтовані «шукачки» не порізали одна одну. Але жінки поводились достойно, певно, стимулювала до толерантності присутня тут дочка від якогось із перших двох шлюбів, дівчинка років шістнадцяти.

— Ну що, подруги бойові, розстелили скатерть-самобранку? — весело оскалився Шукальський, на що жони відреагували кислими усмішками і глухим стукотом ножів: були ображені, що на перегляд фільму підступний Шука запросив тільки найостаннішу, себто наймолодшу свою дружину — нахабну тележурналістку популярного каналу. «Падлюка, — думали жони одну і ту ж думу, — він використав мене, мій талант, мою вроду і молодість у своїх ігрових фільмах для власної популярності. А тепер, коли нема державного фінансування, використовує для „розкрутки“ наївних, дурних дівчаток».

— А ти чого тут? Серед цих бабів? — вдавано суворо прикрикнув Шукальський на дочку. — Ану, марш в кінозал! Там тебе зачекались…

Дочка зашарілась і випурхнула, щаслива не бачити більше батькових мегер. А ті лиш красномовно перезирнулись (що теж не проминуло уваги Шуки), мовляв, вже й дочку підстилає під спонсорів, як нас колись під начальство.

«Певно, запримітили вражі баби, як я представляв дочку тому крутому молодцю, що розбагатів на торгівлі бензином», — подумав Шука і заспішив відомстити колишнім супружницям :

— Раїсо Пилипівно, ти вже, кицуню, навчи, навчи цих білоручок хоч ковбасу різати, бо ж вони тільки й знають, що чужі тексти читати та щось там мурзати по мішковині, — розважався й далі збуджений власним святом Шукальський.

Дружини дружно мовчали: добре знали єхидний і непередбачуваний норов екс-мужа. Тож тільки у незалежної і «золоторукої» Раїси Пилипівни весело заколихався у відповідь на жарти Стасика пишний бюст. І справді, Шука враз позеленів, стрепенувся і як ужалений вискочив у темний коридор.

Тридцятихвилинний короткометражний фільм про батьків нації закінчувався простим і геніальним символом: кінострічка із вкадрованими світлими і добре відомими ликами першої десятки можновладних і маєтних людей держави виносила Україну по золотій спіралі у безконечний всесвіт…

Екран погас. Засвітились люстри. Помітно поріділі ряди глядачів встали, заплескали зумисне старанно, намагаючись не дивитись одне на одного. Дещо знічено почувались і герої фільму, готові ринутись до своїх «мерсів» та «опелів». Шукальський все це бачив: кланяючись, пильно стежив за кожним їхнім рухом. І лиш-но найкрутіший з «батьків» зробив крок до виходу, як він одним стрибком перескочив рампу і вчепився за «батьків» ґудзик. На його обличчі було стільки принизливого прохання зостатисья що «батько нації» покірно рушив за автором, на його думку, дурацького фільму, який показувати людям не тільки соромно, а й… небезпечно — почнуться голодні бунти.

«Якщо я не заволочу їх на фуршет, мені — хана, і фонду — хана, і надії прорватись: ніхто ніколи більше не дасть мені ні копійки, кіношна потолоч засміє, а журналісти до скону носитимуть мене в зубах, як еталон нездари і невдахи», — з жахом думав Стас Шукальський, не відпускаючи ґудзика.