Галина Тарасюк - Новели

Коли Жека відчув щось тепле, м'яке і лоскотливе на своєму обличчі, злякався — думав, що то щур. Але, придивившись ближче, побачив просто перед носом сяючі зеленим фосфором розкосі очі, білі вуса на моругому лукавому писку, і впізнав Спиридона Спиридоновича. Радісно знетямившись від зустрічі з близькою душею, Жека довго тискав і цілував Спиридона Спиридоновича у колючі молодецькі вуса. А потому запхав кота за куртку і вони заснули, зігріваючи один одного в морозну різдвяну ніч.

2002 р.

Він боявся, що вони не прийдуть. Але вони прийшли. Всі до одного — герої його фільму «Батьки нації». Коли вони, в скромних ділових костюмах від найкращих дизайнерів Європи, оточені ескортом охорони, заходили в зал, їхні ідеально прошиті спини злегка морщились, а очі сторожко металися, вивчаючи обстановку. Він біг на півсантиметра попереду, показуючи дорогу до заброньованих для них місць у літерному ряду, щасливий, як сирітка на президентській ялинці. Подолавши стометрівку без жодного пострілу, підбадьорені оплесками спеціально запрошених із цією метою першокурсників інституту культури, де Стас Шукальський (за паспортом — Шукайло, на прізвиська — Шука і Шакал) викладав як вмів режисуру кіно, герої зручно вмощувались, заспокоювалися, обличчя їхні набували звичного скам'яніло-відстороненого виразу.

А потім він говорив, стоячи на півметра вище над нами, солодко переживаючи легкий страх за подібне зухвальство і водночас — підленьке торжество власної перемоги.

Він хвилювався, боявся збитися, хоч повторював те, про що тисячу разів писав і говорив:

— Наша національна трагедія в тому, що ми, як кажуть брати-росіяни, ленивые и нелюбопытные , неорганізовані, не привчені працювати, схильні до анархії і заражені мікробом тотальної експропріації. Нас зіпсувало православіє, наклавши на нашу національну мрію (тут Шукальський криво усміхнувся, підкреслюючи інтонацією, що зумисно вкраплює у високий публіцистичний стиль розмовну лексику), лежати на печі і жувати калачі — віру в те, що однією лиш молитвою до Бога можна купити собі благоденствіє на землі і царство на небесі, і до решти розтлінили більшовики своєю лже-ідеологією соціальної рівності, яка, врешті, зводилась до права більшості на соціальну бідність. І це, як не трагічно, нас влаштовувало. Притому — віками… Ви подивіться, кого оспівує, кого ідеалізує (хотів сказати — народ, але згадав, що це нині звучить архаїчно, тому виправився)… ідеалізують українці? Кого увічнюють? Розбійника, дикуна і розтлінника чужих дружин Олексу Довбуша. Психічно неврівноваженого сільського Джека-зарізяку Устима Кармелюка? Але це ще не все! Хвороблива наймитсько-злидарська ментальність українців сягає свого апогею, возвівши на п'єдестал національної героїні — Марусю Чурай, яка (додуматись до такого!) отруїла свого нареченого Гриця тільки за те, що він надав перевагу не їй, злиденній вдовиній дочці, а дівчині з порядної заможної родини…

В залі стояла глуха, як в льоху, тиша і, підбадьорений нею, автор-постановник фільму «Батьки нації» продовжував ще з більшою наснагою:

— В той же час байдужим, ба навіть ворожим зоставався український (хотів сказати — електорат, але згадав, що вибори минули)… загал до тих, чиїм коштом зводилися храми і палаци, будувались університети і лікарні, бібліотеки і залізниці, музеї і консерваторії, врешті, заводи і фабрики… Як не драматично, але цей народ (тут він ужив це слово в його негативному, приниженому значені) в переважній своїй більшості — історичний і генетичний люмпен і наймит, схильний, як і всі дикуни, до спонтанної нематеріальної творчості, що виливалась в казки та пісні (не маючи ні голосу, ні слуху, Шукальський зневажав… цих співунів , уважав свою приналежність до них помилковою і шукав своє коріння серед інших, практичніших, народів, які споконвіків співіснували на теренах України), не міг навіть цього оцінити! Більше того, йому всього цього не треба було… Йому не треба було цивілізації!!! І в сімнадцятому з почуттям пролетарської справедливості він почав усе це нищити і нищить донині! А наша вітчизняна література? Наше сумнозвісне кіно? Хто їх герої і героїні? Іван, який постійно «не туди б'є»! Пропаща сила — Чіпка! Сільська повія, а згодом покритка — Катерина. Озвірілий колій Ярема, знавіснілий дітовбивця Гонта! Каторжник Варнак! Шевченко, сам Шевченко, якого ми всі обожнюємо, завалює одного літа в помістя до інтелігентних, високоосвічених людей — панів Рєпніних, і замість того, щоб відповісти на чисте кохання прекрасної Варвари, пише на неї буквально пасквіль, і шукає собі дружини серед неписьменних дворових дівок та кріпачок, напившись оковитої з лакеями!