Галина Тарасюк - Новели

На другий день Чорнописький десь зник: він більше не переймав Катерину біля воріт, не приходив під вікно розказувати Кирилові солоденьким голоском сороміцькі байки про себе й Катю і не чекав його за хлівом з кропив'яним віхтем. Тож скоро Кирило заспокоївся, покинув своє сховище за запічком, ходив подвір'ям без остраху, звично порався по господарству, виглядаючи з поля Катерину. Він знову став тихим та веселим, як усі блаженні.

Катерина ж навпаки — ходила стривожена, здригалася від кожного стуку, від кожного рипу хвіртки, а вранці сторожко озиралася, перед тим як щезнути в шелесткій кукурудзі. Та поволі, дивлячись на щасливе обличчя Кирила, що зазирав їй у вічі та терся до плеча, мов той кіт, теж заспокоювалась, думаючи, що є таки Бог на небі і все той Бог бачить.

А якось Кирило сказав їй ціле речення і було в ньому те, що не казав Катерині ніколи, навіть дівкою, жоден чоловік при здоровому глузді: — Я Ккакатю… нніні… кккомму не дддам.

І сказав це з таким притиском, що Катерина аж сахнулася. А далі розхвилювалася до сліз і вперше не пригорнула Кирила, а сама припала до нього. А потому, що б не робила, думала, що Кирило не такий дурний, як декому здається, що добре все розуміє, та лиш сказати, бідний, не може. І вперше в її душі ворухнулось щось тремтливо-трепетне, зовсім не схоже на звичну жалість.

І знову оселилось в Кириловій хаті тихе, незавидне щастя, в якому вони удвох із Катериною шаруділи собі, як миші в кукурудзі.

…Через рік за кукурудзяними полями, у яру, порослому молодою дубиною, трактористи знайшли вимите із землі рясними дощами тіло чоловіка, в якому впізнали Михайла Чорнописького, що минулого літа гостював у селі. Приїжджала міліція, довго шукала, та нічого не знайшла, крім перетлілого налигача на шиї покійника. А оскільки Чорнописький був чоловіком нікому в цьому світі не потрібним через свій чорний рот і вредний характер, слідство скоро припинили і справу закрили.

Поховала Михайла Чорнописького сільська рада без попа, на краю цвинтаря, як самогубця. Того дня лило мов із відра. Тож за возом із домовиною по розгаслій сільській вулиці брьохкались тільки гробокопи та найближчі сусіди — печально-сувора Катерина і злякано-здивований Кирило.

2002 р.

Спиридона Спиридоновича Елеонора Мойсеївна знайшла на Різдво у промерзлому брудному під'їзді. Сидів, забившись між холодних облуплених батарей, і дивився на неї сумними розумними очима так жалібно, так жалісно, що Елеонора Мойсеївна аж перечепилась через той погляд. Вона довго стояла і дивилась на Спиридона Спиридоновича і не знала, що робити. Як від усіх бомжів, від нього кепсько тхнуло, але крізь бруд і нещасність проступала благородна порода. Видно, Спиридона Спиридоновича дійсно спіткала біда. В якусь мить Елеонора Мойсеївна відчула в ньому рідну душу, бо сама останнім часом почувалася самотньою, покинутою і зовсім бідною. Раніше вона хоч підробляла уроками музики, але руки її доконав поліартрит. І тепер вони із Жекою, сином від другого шлюбу, перебивалися з хліба на воду на її мізерну пенсію викладачки фортепіано Київської консерваторії.

Жека, після розвалу «Укртелефільму», де він раніше працював асистентом оператора, зостався при своїх інтересах. Почав прикладатись до чарки та шастати по молодицях, а коли остання вигонила, повертався додому і цілими днями спав та злісно бахкав дверцятами порожнього холодильника.

Дочка Елеонори Мойсеївни від першого шлюбу, дитина вдаліша, аніж від другого, метикувата і здібненька, років десять як виїхала з сім'єю в Ізраїль. Кликала все маму, але маму туди не пускав безпутний Жека. Даремно Елеонора Мойсеївна просила його: женись на порядній єврейській дівчині… Син психував і кричав:

— Да на хрєна ано мнє — я же падохну от скукі!

Даремно Елеонора Мойсеївна просила його їхати вслід за сестрою. Жека психував і своє долдонив:

— Да на хрєна ано мнє — я же падохну там от жари!

Скоро Елеонора Мойсеївна перестала просити, зрозумівши, що синові, як і його покійному батькові — чалдону сибірському, нічого, крім півлітри і баби, в цьому житті не треба було.

Згадка про сина, який знову десь пропадав, вирішила долю Спиридона Спиридоновича. Елеонора Мойсеївна приволокла його додому, нагодувала соєвими сосисками — єдиною святковою стравою, а потім, позичивши в сусідів шампуню від бліх, купала його в гарячій пінистій ванні. Охлялий і приморожений Спиридон Спиридонович терпів водяні екзекуції мовчки, як справжній інтелігент, і врешті заснув мирним сном на кріслі, замотаний у старі сорочки покійних чоловіків нової хазяйки. Там його мало не розчавив п'яний Жека. Розгледівши в ганчір'ї Спиридона Спиридоновича, він почав психувати і кричати: