Галина Тарасюк - Новели

«Забери мене звідси», — вчепилась Ольга в лікоть мимолітного коханця. На що той лиш засміявся: «Ізвіни, Наташа, вас много, а я адін…»

Випровадивши гостей, Ольга та Арістотель довго сиділи мовчки в темній таверні. Спочатку Ользі хотілось прикинутись дуркою, потім — закотити скандал ображеної ревністю жінки, як то було з іншими, але зрозуміла: з Арістотелем це не пройде…

Більше він до неї не заговорив. Ольга теж мовчала. Отак вони і жили. Влітку і восени ще нічого було. Але коли прийшла зима і острів опустів…

Ольга тяжко зітхнула. Вона стояла на пристані і дивилась пильно в напрямку сусіднього острова. Сердите, непривітне море злегка штормило. Сірі хвилі здіймалися все вище і вище, люто розбиваючись об кам'янистий берег. Вона шукала очима моторку Арістотеля у сірому водяному вареві, і суперечливі почуття розривали її. Часом Ользі хотілось, щоб Арістотель пропав разом зі своїм човном, щоб втопився, щоб не вернувся на острів, і щоб нарешті скінчилося це мовчазне терзання… І тоді б вона зосталася одна, і привезла б з України своїх хлопчиків, і зажили б вони щасливо серед оливкових гаїв… Але найчастіше їй самій хотілося втекти з цього острова зимового мовчання, хоч в пащеку до череватого Музолліні, хоч до того виродка Дімки, хоч до рудого Клауса…

Буря сильнішала. Почав накрапати дощ, і Ольга почвалала назад до таверни. Замкнула двері, сіла на лавку біля вікна і стала чекати. Шторм шаленів цілу ніч, струшуючи острівком та заливаючи його солоною зимною водою. І ще цілих три дні. На четвертий стих, але Арістотель не повернувся. Даремно Ольга його виглядала. На шостий день їй стало страшно. Вона заридала, і все плакала, і проплакала сьомий, і восьмий, і бозна-який день, з жахом чекаючи кінця цього кошмару. Вона плакала і кликала Арістотеля, а коли він прийшов, подумала, що вмерла і зустрілася з ним на небі. І, мабуть, тому цілувала свого старого носатого грека з такою неземною любов'ю, з такою світлою радістю, як ніколи і ні жодного зі своїх чоловіків. А той від щастя лепетав щось та лепетав, раз по раз повторюючи: — Афродіта, Афродіта…

І не чули вони, як остання штормова хвиля, стрімка і висока, підхопила острів і понесла у відкрите море, незвично синє і привітне як на цю зимову пору.

2001 р.

Тихе, незавидне щастя Кирилове скінчилося, як тільки в село неждано-негадано приваландав зі світів Чорноротий Мимиха — так в думках Кирило називав свого давнього сусіда і вічного лютого ворога Михайла Чорнописького. Ще Кирило не бачив Михайла, ще лиш йому про нього Катря сказала, а вже світ почорнів йому, а душу охопив знайомий задавнений, як болячка, відчай і страх. Він перестав їсти і спати, боявся вийти з хати, а коли й виходив по нужді, то скрадаючись та ховаючись на власному подвір'ї, як від скаженого собаки, яким його, малого, лякала мама.

Катря, жінка із сусіднього села, яка після смерті Кирилової мами вийшла за нього заміж, щоб уступити свою хату дочці із зятем, зміною в Кириловій поведінці стривожилась. Вона знала, що Кирило несповна розуму, але він був чоловіком тихим, добрим, лиш Богові душу винним. Слухався її, як мала дитина, все робив коло хати, порався в городі і любив, наче маму рідну. А жінці чого ще треба? Тим більше — жінці згорьованій? Але теперішня поведінка Кирилова Катрю стривожила і вона вирішила, що, як лиш закінчиться сапка, повезе Кирила в район, до лікарні.

А позаяк сапка в селі довго не закінчується, то Катерина й далі ходила собі день у день в поле, а Кирило залишався вдома із своїми відчаєм та страхом перед маленьким, голомозим, в'їдливим чоловічком, що не давав йому з народження ні жити, ні вмерти. Кирило знав, що коли є кара Божа, то вона схожа на Михайла Чорноротого. Чорнописький був його карою Божою із самого народження, з тих маленьких літ, коли вони удвох почали гуси пасти на вигоні. Отоді-то і закінчилось, не почавшись, Кирилове дитинство. Почалася мука, залита сльозами приниженої і ображеної маленької Кирилової душі. Михалько збиткувався над нещасним Кирилом, як тільки міг, вигадуючи все нові й нові тортури і муки. І то лиш за те, що Кирило через свій кістяний язик ніяк не міг вимовити — Михайло, а лиш — Мими… хха… А одного разу прип'яв його Чорноротий Мимиха за це налигачем до кілка замість корови Мусі і Кирило, плачучи, мусив їсти траву та щосили мукати, як Муся, що в той час преспокійно паслася собі у чужім городі.

Кирило ніби зараз бачив перед собою перекошене від злостивого єхидства сухеньке личко, тонкогубий рот Мимихи Чорнописького, що сипав, як з міха, на Кирила образливі погані слова, прозиваючись з нього по-всякому. Ким тільки лютий Мимиха не обзивав нещасного Кирила, при тому ще й лупцюючи його знавісніло десь за хлівом у кукурудзі. І так усе життя… Даремно Кирилова мама погрожувала Михайлові прутом, даремно ходила жалітися на нього старим Чорнопиським. Даремно Кирило питав Бога, чому в Нього є Божа кара лиш для нещасного Кирила і нема кари Божої для злого Мимихи.