Галина Тарасюк - Новели

— Марат, — сказала Еріка, — я давно не була в тебе, бо знаю, що ти майже все продав. А нове? Ти щось написав нове?.. Ні… Нічого… Я взяла із запасників музею два твоїх жіночих портрети. Ти не проти? От і славно… Але — куди ж ти? Не йди! — і перейшовши на шепіт, змовницьки підморгнула: — Буде фуршет… — І десь зникла.

За мить вона вислизнула із закапелка — кімнати, де зазвичай накривались столи з нагоди кожної виставки, і тицьнула йому в руки бутерброд:

— Ша, мовчи і їж. Перекуси… на тобі ж лиця нема…

Марат не комизився. Еріка ще не встигла й кроку ступити, як він проковтнув те, що вона принесла. Їдло поволі посунулось сухим горлом і застряло десь під борлаком. Йому сперло подих. Захотілось пити. Задихаючись, Марат кинувся до закапелка і остовпів: столи ломилися від наїдків і напоїв. Як колись… І де тільки сьогодні вони, ці, нікому не потрібні, безробітні художники, гроші беруть на ці банкети? Ніби нічого й не сталося… Або він нічого не розумів… Чи перестав розуміти? Хоч, Господи Боже мій, коли він розумів це життя і людей?! Хіба коли писав… Тому так наївно ідеалізував, заляпуючи райдужними барвами чорні провалля на душах і ландшафтах… От і зараз йому здається, що він спить, що йому сниться ця… «скатерть-самобранка», розбуджуючи в ньому забутими пахощами м'ясива голодного звіра. Але навіть уві сні йому було незручно, соромно, навіть огидно, та він нічого не міг із собою вдіяти: голод був сильніший…

Отямився від тихого зойку:

— Марате! Бідний мій Марате…

Очі Еріки були білі від жаху і горя. Вона витирала серветкою його рот, струшувала з пальта крихти і не дожовані рештки ковбаси і овочів. Вона плакала і гладила йому руки, лице і кляла себе, що так довго не приходила.

А потому вивела на вулицю і, підтримуючи, як хворого, провела до рогу Єлисейських Полів. Назустріч їм поспішали колеги-художники, певно, на відкриття виставки. Він, мов крізь туман, бачив їхні обличчя, чув, як вони вражено питали: — Старий, що з тобою? — Але, розтрощений, принижений власною поведінкою, всією безглуздою ситуацією і важкістю у тілі, він мовчав, бажаючи одного: швидше потрапити додому.

Відсторонившись від Еріки, далі пішов сам, похитуючись, як п'яний. Він дійсно оп'янів від їжі. Вона, здавалось, розбухає, роздувається в ньому, як розчина в діжі, грає, як запара на дріжджах. Його нудило. А в очах було темно, аж жовто. Але він з усіх сил намагався триматись на ногах і швидше добратися до майстерні. Боявся впасти, щоб не підібрали його на вулиці, як бомжа, і не відправили у вошивий бомжатник.

До майстерні він таки дійшов, відчинив двері і забився в корчах несамовитого болю, що перерізав навпіл його нещасне тіло. Тіло боліло, але голова була ясна і, здавалась, він збоку спостерігає, як воно корчиться у стражданнях на затоптаній підлозі. «Боже, — вжахнувся він, — невже це ТЕ, ЩО МАЛО СТАТИСЯ?»

— Ти розчарований? Але ж ти так сподівався перемін. Так чекав чогось великого і значимого у своєму житті… А тепер не радий… — Перед Маратом, як з-під землі, виріс схожий на Божу обдувайку білобородий дідок. — Дивись, ще не пізно передумати…

Дідок чекав, склавши на грудях руки, і в прозорих його очах було стільки любові і терплячості, що Марат лиш зітхнув… Дідок і собі зітхнув і протягнув Маратові щось схоже на пучок світла і на тоненький колонковий пензлик:

— Візьми і пиши славу мою, — сказав лагідно, як дитині, і розтанув.

І біль покинув тіло Марата. А душа стрепенулась метеликом від передчуття незбагненної величної радості, що чекала її попереду.

Увечері Еріка знайшла Марата на порозі його майстерні. Він лежав долілиць, права рука була витягнута вперед і міцно стиснута в кулак. Сусіди теж його бачили, але не хотіли чіпали: думали, що спить п'яний.

2001 р.

Жінка, яка тепер звалася Ольгою, сиділа біля вікна безлюдної, а тому й невеселої таверни, дивилась на море і чекала з нього погоди, хоч знала добре, що погоди не буде ще місяців зо два. А, значить, не буде туристів, а не буде туристів — не буде роботи, не буде роботи — не буде грошей… Одно слово, ніякої тобі радості. Потягнуться довгі, сірі, безлюдні, пронизані гострими морськими вітрами, будні. Але однаково Арістотель буде відчиняти щоранку таверну, а вона — протирати запилені столики, чашки-склянки, позирати у вікно на безлюдну дорогу, але нею не пробіжить жоден собака… Коли ж Арістотель, не сказавши їй ні слова, від'їде моторкою на сусідній острів, щоб випити чарку вина з другом Платоном, таким же як сам таверником, жінка, яка тепер звалася Ольгою, сяде біля вікна і чекатиме з моря погоди. Вірніше, думати про своє життя і про те, чому воно в неї таке.