Галина Тарасюк - Новели

— Беріть землю, бо я вже не видолую: землі — завались, а робити — нема кому. Ото розбирайте, бо вже й закон такий є.

Та й зачитав той закон. Люди й задумались: легко сказати — беріть! А чим її обробляти, коли навіть у фермерів Василів один тракторець на двох? А колгоспну тракторну розікрали, розтягнули хто куди. Від комбайнів, мати Божа, навіть коліщатка всякі повідкручували, поробили «кравчучки» та «кучмазики» та й подалися по спекуляціях, як колись казали, де та тобі Москва, Білорусія чи Польща…

Але, як той казав, до чого лиш в нас люди не жадні? Тож подумали-подумали і на землю кинулись. Поділили поля на смужечки, наче колись, і, наче колись, хто жито, хто овес, а більше бураки сіють.

Взяла свою пайку і Келя, аж під лісом, на горбі, якраз там, де наче колись, стояв дідів і татів вітряк, а кругом поле теж було їхнє, гектарів з десять. Так тато казали. Але! Нащо, спитай, ті гектари Келі в її без чогось сімдесят?! Бо, як той казав, у свої без чогось сімдесят вона вже, як не дай Боже що, в село із Сибіру пішки не вернеться, як то її мама, через ті гектари. А тато ж так і не вернулися…

Це так думає Килинчин страх. І недовіра. Бо Филимонова Келя з повитка нікому не вірить. Бо й кому вірити? В нас же ж споконвіку так: одні дають, другі — відбирають. От сьогодні: наче демократи розпаювали землю, а завтра прийдуть комуністи і знов поженуть всіх у кагал. Їм що? А ти, вічний кріпаку, всім винен, а з тебе третю шкуру деруть!

Так думає Келя, у село йдучи. Мороз із ранку крепкий — до кісток пробирає. І Килинка, щоб зігрітися, додає ходу.

Келя не любить зиму. Зима для неї наче та тюрма: ні з ким словом перемовитись. Бо, як той казав, уся її верства у вирій подалась. А який інтерес із молодіжжю балакати? У молодіжі — своє, а в Келі — своє, стариковське. А в хаті… лиш один кіт під ногами плутається. З ним і балакає Килина довгими зимовими вечорами. І чекає ранку, щоб зібратися та й іти в село. І так — роки. Хай надворі люта буря, а Килинка йде собі в село. Кортить їй знати, що у світі робиться.

Котиться собі, маленька, кругленька в штучній сірій шубці, в пуховій хустці, у валянцях-бурках. Сніг під калошами у таку рань порипує весело, дзвінко, наче в молодості. Навстріч Келі «ферма» з роботи вертається: «По вас, Филимоновна, хоч часи звіряй!».

Слідом за Килинкою «контора» біжить на роботу, випихаючи з хати дітей: «Гайда в школу! Он вже баба Килина в село почесала».

Келя все те чує, але не сердиться. Часом їй здається, що якби вона всі ті роки щоранку не йшла в село, то й «контора» на роботу не виходила б. Пила б собі чай удома.

Але сьогодні це вже мало Килинку обходить. Тривожить інше: вже кінець лютого, а ще жодна її товаришка з вирію не повернулася. Чисто й незаймано біліють сніги на їхніх подвір'ях. Навіть пташиного сліду не видно. Та й де йому взятися, тому сліду, коли відлетіла у вирій «рільнича» разом з курми та індиками — годувати по городах дітей.

От і Стасі ще нема. Обійстя — наче біла пустка. Аж якось наче страшно стає Килинці. Бо ж Стася усе першою з Криму від дочки вертається. Жаліється, що в тому Криму їй день за рік видається. Як той казав, чужина вона і є чужина. Ще й зятенько попався пияцюга й ледащо — бідує з ним дочка…

Стася жаліється, Келя слухає, потакує, а в душі ворушиться прихований жаль на свою одиноку судьбу. Бо який вже той зять не є, а таки щоосені везе Стасю, як графиню, у теплий Крим. А Килинку ніхто нікуди не везе, не кличе, не відпарює у білій городській ванні її задубіле на колгоспних вітрах і сонці тіло, покручені роботою та ревматизмом старі кості. Проте Стасі Келя про своє — ані пари з вуст, лиш на її, як той казав, клопіт головою покивує.

Нема Стасі і видко, що й Лампії ще нема. Лиш хата її дивиться на Килинку сумними більмами вікон, наче знає, як скучає Келя і за Лампією, і за вечорницями у Лампії. Бо ж наче вчора, коли Лампія ще була дужча і зимувала в рідній хаті, зимовими вечорами сходилась до неї на телевізор вся рільнича. Бо ж саме тоді почали показувати по телевізору кіно про те, як багаті теж плачуть. Дуже жалісне, але, як той казав, дуже жизнєне кіно. Тож, бувало, сидить собі рільнича в Лампії та дивиться, як-то живуть люди у вічно теплих краях. І хоч жінки там пещені та розкішні і вбрані гарно, а тішаться і мучаться, як звичайні тобі колгоспниці.

Третьою по рахунку повертається в село п'яниця Наталичка: потовстіла, посвіжіла. Видко, дочки тримають бабу в добрих руках. Із тиждень Наталичка похвалятиметься, як-то розкішно живуть в городі її Маруся-Віруся, а далі понесе подаровані дочками спідниці та кофти до Байдачихи на горілку міняти. А була ж колись на все село пані головиха. А вмер чоловік — і пустилася берега. Килинка цього не може пойняти і, як той казав, не хоче понімати, бо вона сама життя прожила без чоловіка і не спилась, не скотилась у рів і люди її цілий вік за люди мають.