Галина Тарасюк - Новели

Таміла чекала, що це мине. Вона жаліла свого Красовського і просила Бога, щоб це минуло. А щоб швидше минало, згадувала найщасливіші хвилини свого життя з Красовським.

Красовський забрів у їхнє село, шукаючи роботи після закінчення СПТУ. Робота в їхньому глухому селі, яке покидало все, що могло рухатись, була і Красовського взяли електриком у селянську спілку.

Таміла теж тільки-но закінчила десятирічку, вступала до інституту, але «провалилася» (а грошей на хабар не було), тож тепер працювала на чверть ставки директором сільського Будинку культури. Те директорування лиш на папері виглядало поважно. Насправді ж Тамілі через економічну кризу в країні зарплати ніхто не платив, а в клуб ніхто давно не ходив — через кризу духовну і енергетичну, себто постійне відключення вечорами села від електромережі. Тож і сиділа Таміла в клубі переважно одна, чекаючи, аби стемніло, щоб додому йти.

Одного такого літнього надвечір'я зайшов до клубу Красовський. Зайшов від нудьги та безпритульності. Красовський був високий, тоненький і якийсь зовсім безбарвний. Позаяк хлопців у селі не було, то Красовський Тамілі сподобався. Щось було в ньому таке, від чого Тамілі туманіло в очах і вона вся ставала як п'яна.

Так прийшло до Таміли її перше кохання. Якесь млосне, мов напівпритомне. Якщо подумати, то вони з Красовським майже не розмовляли. Вдень ходили, побравшись за руки, як причмелені, нікого не помічаючи, а ввечері невміло цілувалися в густих хащах бузку під темними вікнами клубу… Одно слово, через те невміле женихання по кількох місяцях Тамілі вже треба було виходити за Красовського заміж. Звісно, мама, як всі мами, попервах майбутнього зятя — ні на очі. Та коли Таміла сказала, що смерть собі зробить, все збагнула, змирилася і почала готуватись до весілля. А після Різдва і двійнятка народилися: Діна вся у Красовського, а Тіна — в Тамілу.

І все було б добре, якби не ця нуда, ця тоскота, ця досада теменна в Тамілиній душі!

Навесні, тільки-но сніг зійшов, поїхав Красовський разом з іншими сільськими чоловіками в Москву на заробітки: генеральські дачі будувати. А Таміла вийшла на роботу, залишивши двійняток на маму. Треба ж було якось жити… А жити було важко. Дівчатка хворіли, мама охкала, Красовський був далеко — так далеко, наче його й не було ніколи в Тамілиному житті. Та хоч Красовський і подаленів, теменна тоскота, туга по чомусь (а по чому?!) в Тамілиній душі зосталася і ще тугіше душила молодицю ночами, як гадина люта.

З роботи верталась Таміла додому за дня: боялась поночі через Чортову греблю йти. Але як на те однієї суботи вона забарилася в клубі. І, ніби як на те, не трапилось попутників. Тож, як на те, тільки-но ступила Таміла на ту Чортову греблю, лячно озираючись на темні верболози, як біля неї пригальмувало ледь видиме і чутне в присмерку авто. Таміла з несподіванки зойкнула, авто засміялося приємним чоловічим сміхом і засвітилося зсередини. Із вікна залитого жовтим сяєвом салону висунулась кучерява і білозуба чоловіча голова. Таміла впізнала в ній Айвазяна — безпутного сина Федулової Параски і прикомандированого колись до їхнього села на копку буряків з авторотою солдата-вірменина.

Таміла збентежилась. По-перше, Айвазян був старший за неї років на двадцять. По-друге, селом ходив глухий поголос про його вуркаганське життя в Одесі. Щоправда, в «крутій» іномарці Айвазян, засмаглий і веселий, мало скидався на одеського рекетира. Навпаки, нагадував скоріше бравих супербоїв із американських бойовиків, які показували по телевізору.

Збентеження Таміли розвеселило Айвазяна ще більше.

— Ти чого, сусідко, така перелякана? Наче чорта здибала! — зареготав Айвазян безцеремонно. — Та не бійся — не з'їм! Наоборот: додому підвезу, нам же по путі, і мамі вручу живу і невредіму.

Таміла відчула, що паленіє: а й справді, що Айвазян їй зробить?! Підвезе, та й годі! А то пертись такою темінню…

При світлі фар крутої Айвазянової тачки сільська вулиця здавалася ще розбитішою, а ніч ще темнішою і Таміла, ніяково потоптавшись, невміло залізла в машинну, сіла поряд із Айвазяном і довго не могла зачинити дверцята. Нарешті Айвазян, гарячий і пахучий, нагло перехилився через неї, хряпнув дверима, і вони рушили.

Авто ледве повзло розбитою сільською вуличкою. Айвазян зверхньо базарив про Одесу, власну фірму, що торгує бензином і автомобілями, хвалився, як круто стоїть навіть для крутокрученої Одеси. Він явно понтярив, але це навіть починало подобатися Тамілі, як і сам Айвазян. «Нічогенький дядько», — думала Таміла, починаючи не вірити страшним чуткам про Айвазяна.