Галина Тарасюк - Новели

Не було Кирилові щастя-долі, аж доки його мучителя не забрали в армію. Мучителя забрали, але останнє прізвисько, яке причепилося до Кирила, мов той реп'ях, зосталося. І сільські діти, побачивши Кирила, починали, як навіжені кричати: — Муму! Муму!

Кирило через слабкий свій розум в школу ходив мало, книжок не читав і тому про Герасима і його Муму нічого не знав. Він думав, що сільські діти прозиваються з нього так тому, що вони виростають, закінчують школу і кудись їдуть, а він все пасе і пасе свою корову Мумусю…

Але все ж прізвисько йому дошкуляло і заважало жити. Ще більше, як знущання Мимихи. Бо від Чорноротого можна було сховатися, втекти, обійти його, а від прізвиська — ніде було дітись. Але є Бог на світі, бо після армії Мимиха Чорнописький в село не повернувся, десь по світах валандав. Тим часом напрасливі та язикаті сільські діти виростали і теж ішли в армію або їхали вчитися. Поволі забували в селі і Кирилове прізвисько, і самого Кирила, якому з невеликого розуму здавалось, що у світі з дня на день стає все більше й більше добрих людей. А коли після смерті мами прийшла до нього Катя, Кирило повірив, що минулися всі його нещастя і почалось одне велике щастя.

І от Чорноротий знову об'явився, поселився в порожній батьківській хаті та заколобродив селом, а найбільше довкруг Кирилового обійстя. І Кирило втратив спокій, сон, апетит, а згодом йому з того відчаю зовсім розхотілося жити.

Хотів поділитися своїм горем із Катрею, але не знав як. Хоча Катерина була з ним добра і ласкава, але не розуміла з півслова, як мама. А на багато слів Кирило був нездатний. Балачка виходила в нього плутаною, слова — неоковирними, до всього він ще й загикався від переживання… Тож нічого не залишалося Кирилові, як лиш тяжко каратися, сидячи в хаті, та чекати, коли нарешті Чорнописький знов у світи поваландає.

А одного дня Кирилові здалось, що так воно й сталося. Він вийшов із хати і, все ще озираючись, нагинці пробіг поміж кущів смородини за хлів. І лиш став собі нужду справляти серед кукурудзи, як з неї вискочив… Чорнописький! Чорноротий Мимиха був схожий на лисого дідька, що вистрибнув із самого пекла: тонкогубий, уже беззубий чорний його рот ворушився у єхидній усмішечці, злі білі очка свердлили в Кириловім серці дві чорні дірки.

— Ага, Муму, попався! — Тоненько засміявся страшний, як дідько, Чорнописький, — А чого це ти мою кукурудзу поливаєш? А от зараз я тобі пуцьку відріжу, а Катерину собі заберу. І буду з нею жити, і… — І Чорноротий почав говорити дуже погані і дуже сороміцькі слова про Катю, а Кирило стояв, паралізований страхом і відчаєм, і не мав сили вирватися та втекти, навіть тоді, коли Чорнописький почав кропиву рвати та запихати йому в штани.

Коли Катря повернулася з поля, Кирило лежав на ліжку і тихенько скімлив, тримаючись обома руками за матню. Даремно вона добивалась від нього слова — слова покинули бідного Кирила, він тільки мимикав і жалібно схлипував. Але скоро не витримав, показав Катрі розпухле своє багатство, жаліючись:

— Боболить… Мимиха…

Катерина вжахнулася, все зрозуміла і цілу ніч гладила по голові Кирила, приказуючи: — Не плач… я йому покажу, тому виродку клятому!

Вранці Кирило крізь вікно бачив, як біля воріт Катря щось казала Чорноротому, а той лиш за живіт хапався від сміху. Кирилові здалося, що й Катря усміхається, і від цього йому стало самотнього і страшно, що Мимиха забере в нього Катю, як відбирав завжди усе: і батіжок, і хліб із смальцем, і м'яч, який мама колись із базару принесла… І зостанеться Кирило сам один на білому світі, бідний і нещасний.

Всі наступні дні Чорнописький, як тільки-но Катерина зникала із сапою в кукурудзі, регочучи, біг слідом за нею, а потому підходив до вікна і солоденьким голоском розказував принишклому в хаті Кирилові, що він тільки-но з Катрею виробляв і що вона нібито не сапає ніяку там кукурудзу, а лежить в нього на ліжку і…

Кирило трусився весь від страху, відчаю і болю, але не озивався. Перестав він озиватися і до Катерини, і та остаточно стривожилась і не знала вже, чи везти Кирила до лікарні, чи викликати з району міліцію на клятого Чорнописького, чи по-доброму з ним поговорити…

Якось увечері, коли за вікном шуміла злива, Катерина, дочекавшись коли Кирило засне, взяла з буфету півлітру і вийшла нібито до худоби подивитися. Вернулась аж під досвіток. Кирила в хаті не було. Катря стривожилась, але шукати чоловіка не стала, надіючись, що вийшов він по нужді. Швидко переодягнулась в потемках в суху сорочку, шаснула на ліжко під саму стіну і прикинулась сплячою. Кирило не забарився. Спиною Катря відчула, що в нього зуб на зуб не попадає від холоду, та виду не подала. І лиш тоді, коли Кирило, зігрівшись під ковдрою, затих, полегшено зітхнула.