Ернест Хемінгуей - Райський сад

Він знов узявся писати олівцем у дешевенькому лінійованому шкільному зошиті, де на обкладинці було надруковано «Cahier» [3] Cahier — Зошит (фр.). , а зверху він поставив римську цифру один. Нарешті він згорнув зошит і поклав його у валізу разом із картонною коробкою з олівцями та конічною стругачкою, вирішивши, що п'ять затуплених олівців застружить завтра, а тоді зняв з плічок у шафі свій плащ і спустився сходами до вестибюля. Заглянув у готельний бар, де цього дощового дня було сутінно й приємно і біля стойки вже сиділо кілька відвідувачів, і пішов до конторки портьє залишити ключ. Поки він чіпляв ключа на дошку, помічник портьє сягнув рукою до скриньки з поштою і сказав:

— Мадам залишила це для мосьє.

Він розгорнув записку й прочитав: «Девіде, не хотіла тебе турбувати. Я в кафе. З привітом, Кетрін». Тоді надяг свого старого військового плаща, дістав з кишені кепі і вийшов з готелю на дощ.

Вона сиділа за столиком у кутку невеличкого кафе, і перед нею стояв жовтуватий каламутний напій і тарілка з одним маленьким темно-червоним прісноводним раком та купою шкаралупи від інших. Вона набагато випередила його.

— Де ти був, чужинцю?

— Та тут недалечко.— Девід помітив, що її обличчя мокре від дощу, й пильно придивився, як це позначилось на засмаглій до темного шкірі. Незважаючи на сліди дощу, Кетрін мала дуже принадний вигляд, і йому було приємно бачити її таку.

— Зрушив з місця? — спитала вона.

— Досить успішно.

— Виходить, таки працював. Дуже добре.

Офіціант тим часом обслуговував трьох іспанців, що сиділи за столиком біля дверей. А тепер підійшов до них із склянкою, пляшкою від ординарного «Перно» та невеликим вузьконосим глечиком з водою.

— Pour Monsieur aussi? [4] Pour Monsieur aussi? — Для мосьє те ж саме? (фр.). — спитав він.

— Так,— відказав Девід,— будь ласка.

Офіціант до половини налив у їхні високі склянки дуже жовтої рідини й узявся помалу додавати воду в жінчину склянку. Але Девід сказав: «Я сам»,— і офіціант пішов, забравши з собою пляшку. Він поніс її геть з очей із видимою полегкістю, а Девід почав доливати воду тонесенькою струминкою, і Кетрін спостерігала, як абсент у склянці неначе клубочиться й набуває опалового відтінку. Вона притримувала склянку пальцями й відчувала ними тепло, а потім, коли напій втратив ясний жовтий колір і став молочнистим, скло раптом похололо, і тепер Девід додавав воду по краплині.

— Чому треба доливати так повільно? — спитала Кетрін.

— Якщо робити це надто швидко, напій розпадається і втрачає цілісність,— пояснив Девід.— Тоді він стає безживний і нікуди не годиться. Взагалі-то слід би ставити зверху склянку льоду з маленькою дірочкою в дні, щоб вода ледь капала. Але тоді кожен зрозумів би, що воно таке.

— Мені довелося вихилити першу склянку за одним духом, бо зайшли два «ен-ге»,— сказала вона.

— Які ще «ен-ге»?

— Ну, національні гвардійці чи як їх там... У зелених мундирах, з велосипедами й чорними шкіряними кобурами. Я мусила лік... кідувати речовий доказ.

— Ліккідувати?

— Пробач. Після того я не можу вимовити це слово.

— З абсентом жартувати не слід.

— Зате він дає мені змогу легше дивитись на деякі речі.

— А ніщо інше не дає?

Девід закінчив готувати для неї абсент, зробивши його досить міцним.

— Ну, рушай,— мовив він.— Не чекай мене.

Кетрін потягла добрячий ковток, а тоді він узяв її склянку, відпив з неї і сказав:

— Дякую, мем. Це додає снаги чоловікові.

— То зроби й собі, ти, колекціонер вирізок.

— Що ти сказала? — перепитав Девід.

— Нічого.

Але слова були сказані, і він промовив до неї:

— Годі вже торочити про ті вирізки.

— А це чому? — спитала Кетрін, нахиляючись до нього й говорячи надто голосно.— Чому це годі? Тому, що ти сьогодні зранку писав? Думаєш, я вийшла за тебе заміж, бо ти письменник? Та западися ти зі своїми вирізками!

— Гаразд,— мовив Девід.— Може, ти докажеш мені решту, коли ми будемо самі?

— Можеш не сумніватися, ще й як докажу,— не вгавала вона.

— Не сумніваюся.

— Отож-бо. Будь певен, що докажу.

Девід підвівся, ступив до вішалки, зняв з гачка свій плащ і, не озираючись, вийшов за двері.

Залишившись сама за столиком, Кетрін підняла свою склянку, зосереджено покуштувала абсент, а тоді й далі куштувала такими самими маленькими ковточками.

Двері розчинились, увійшов Девід і наблизився до столика. Він був уже в плащі й насунутому на очі кепі.

— Ключі від машини у тебе?