Ернест Хемінгуей: Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Переклав з англійської Володимир Митрофанов

Передмова Дмитра Затонського

Письменницька доля Ернеста Хемінгуея склалася надзвичайно вдало — навіть з погляду XX століття, в якому засоби масової інформації, мистецтво реклами, інтерес до сенсації сприяють прискореному формуванню «кар'єр», роздмухуванню популярностей, обожнюванню кумирів. У 1926 році — після публікації «Фієсти» — двадцятисемирічний письменник-початківець раптом уславився на весь світ і відтоді завжди залишався в центрі уваги побратимів по перу, критиків, репортерів, читачів, редакторів журналів та урядовців. Дороге видання роману «По кому б'є дзвін» (1940), що вийшло тиражем 800 000 примірників, було розкуплене за надзвичайно короткий час. І у снобів-тлумачів це викликало підозру (щоправда, вже після смерті Хемінгуея): чи не є він автором бестселерів, якого всі чомусь вважали великим письменником, — тим більше, що, починаючи з 30-х років, автори бестселерів залюбки паразитували на стилі Хемінгуея.

Проте, якщо представники буржуазної «масової культури» й намагались використати ім'я Хемінгуея, з цього не випливає, що він був хоч якось пов'язаний з нею. Навіть більше, важко знайти письменника, що протистояв би так першій заповіді «масової культури», як Хемінгуей. Заповідь ця — пристосовництво, конформізм, догоджання поширеним, пересічним, нерозвиненим смакам. А Хемінгуей, вперто йдучи проти течії, намагався навернути читача до своєї віри, прищепити йому свій погляд на світ і на місце людини в цьому світі.

Тут доречно пригадати, як Хемінгуей починався. Щойно закінчивши школу, він вирішив стати солдатом першої світової війни. До американської армії його не взяли через поганий зір, і пін записався добровольцем до армії італійської, в її санітарні частини. А повернувшись додому, почав працювати (на його думку, вступати до коледжу було вже пізно) в американських і канадських газетах. Робота газетного кореспондента привела його до Парижа. Там усе, як вважає більшість буржуазних інтерпретаторів Хемінгуея, сприяло майбутньому письменникові: і прискорений ритм повоєнного європейського життя, і витончена атмосфера всесвітньої мистецької столиці, і школа, яку він проходив, навчаючись на полотнах Сезанна чи у Шервуда Андерсона. Допоміг і досвід роз'їзного репортера і навіть начебто й те, що під час однієї з поїздок загубилась валіза, вщерть напхана рукописами перших творів: завдяки цьому Хемінгуей зразу став відомий як письменник, що вже більш-менш сформувався. Однак, як бачимо, західна критика більше бере до уваги обставини, що склалися самі по собі, ніж рішення самого Хемінгуея. А втім, коли письменник помітив, що робота в газеті стає гальмом для його творчості, він покинув роботу, не задумуючись, з чого житиме. На той час він уже мав дружину і дитину. Він возив дитину в Люксембурзький сад, скручував крадькома голови голубам і ховав їх у синову коляску, щоб було чим пообідати…

Проте йдеться не так про нестатки, в яких жив молодий Хемінгуей, — такою була доля багатьох молодих письменників, художників, музикантів, — як про віру в свою щасливу зірку, наполегливість , з якою він домагався своєї мети. Його оповідання поверталися з редакцій; він надсилав туди інші, але написані так само, без найменшого намагання піти на компроміс, на поступку інтересам журналу або звичкам читачів. Хемінгуей високо ставив видатного американського романіста і новеліста Скотта Фіцджеральда, цінуючи його насамперед як реаліста, що викривав буржуазний світ. Фіцджеральдові присвячено багато сторінок своєрідних хемінгуеївських мемуарів, виданих 1963 року, вже після смерті письменника, під назвою «Свято, що завжди з тобою».