Ернест Хемінгуей - Твори в 4-х томах. Том 1

Які об'єктивні критерії дають підстави визначити, що один письменник — значний, другий — видатний, а третій — великий? Кажуть, таких критеріїв узагалі не існує, і слід покладатися на власне або чуже індивідуальне естетичне чуття. Адже поки Гете не відкрив Шекспіра, поки його не почали інтерпретувати й прославляти німецькі романтики, він був просто одним з драматургів-єлизаветинців. Але скільки уславлених колись імен пішло в безвість чи, в кращому разі, вкрилося поважливим архівним пилом! А Шекспір залишився. Він і сьогодні живий, він і сьогодні невіддільний від історії світової культури. Саме історія світової культури і є критерієм.

Кожного великого митця приводить у її пантеон власний неповторний шлях: одні стають відомими одразу, ще за життя, інші заживають слави повільно й важко; одні рухаються, сказати б, по прямій, інші — химерними зигзагами.

Свій шлях був і в Хемінгуея.

«Протягом останніх двадцяти п'яти років, — писав у 1952 році американський критик Філій Янг, — вплив Хемінгуея на новітню прозу був такий великий, що його навряд чи можна виміряти». «Перед своїм кінцем, — вторував йому інший американський критик, Джон Томпсон, — Хемінгуей був одним з найвідоміших і найпопулярніших письменників у світі».

Безперечно, на Заході були імена, які в естетських колах важать більше: скажімо, Джойс, Музіль, Кафка, Пруст, Валері. Траплялися там також літератори, чиї твори розходились більшими тиражами: наприклад, Г. Вук, автор дуже популярного свого часу бестселера «Марджорі Морнінгстар». Джойс чи Валері уособлювали «відомість», Вук — «популярність». У перших було значно більше шанувальників, ніж читачів, зате другий (як і вся так звана «масова культура») мав куди менше спільного з літературою і мистецтвом у справжньому значенні цих слів.

Хемінгуей, за визначенням Дж. Томпсона, поєднав у своїй особі «відомість» з «популярністю», і в цьому розумінні його письменницька доля склалася напрочуд вдало. Навіть з погляду XX століття, в якому засоби масової інформації, мистецтво реклами, голод на сенсацію сприяють найдиво-вижнішим кар'єрам, роздмухуванню популярностей, обожненню кумирів. У 1926 році, після виходу в світ роману «І сонце сходить» («Фієста»), два-дцятисемирічний письменник-початківець раптом уславився на весь світ і відтоді незмінно був у центрі уваги товаришів по перу, критиків, репортерів, редакторів журналів, читачів, а також урядових чиновників, генералів і навіть осіб, ще більш далеких від мистецтва.

Малькольм Каулі простежив міжнародні зв'язки Хемінгуея, що сягали скрізь, аж до «далекої Росії», а Маріо Праз відзначив віхи його переможної ходи по Італії, де, починаючи з Еліо Вітторіні, кожний сучасний письменник відбував свій «медовий місяць» з Хемінгуеєм. Щоправда, Р. ГІ. Уїкс сказав у 1962 році: «Дуже мало хто з письменників мав водночас стільки відданих прихильників і запеклих огудників». Але Хемінгуеєві прихильники були якісь одержимі: Джон О'Хара, приміром, твердив, що серед письменників Хемінгуей «найбільш видатний після Шекспіра». При цьому, розповідають, хтось ще спитав: «А чому, власне, Шекспір був більш видатним?» Що ж до огудників, то й вони, анітрохи не поступаючись перед прихильниками, немовби дбали про те, щоб неоновий німб навколо голови Хемінгуея ніколи не тьмянів: атмосфера скандалу служила богові реклами майже так само добре, як і ревне поклоніння.

Через те, коли Хемінгуея не стало, дехто схилявся до думки, чи не був він звичайним постачальником бестселерів, якого всі чомусь мали за видатного письменника. Тим більше що, починаючи з 30-х років, постачальники бестселерів охоче паразитували на манері Хемінгуея: скажімо, автор пригодницького роману «Падуче сузір'я Діви» Томас Дункан іронізував над своїм героєм Пітом Мак-Кебом, що пише вестерн, в якому фігурують «корови, шестизарядні револьвери, кровна помста, а все разом збито в стилі Хемінгуея»; але це — самоіронія, бо й Дункан писав чтиво і теж «у дусі Хемінгуея».

Та, хоч «масова культура» й намагалася спертися на авторитет творця «Прощавай, зброє» і «По кому подзвін», це аж ніяк не означає, що сам він мав до неї хоч якесь відношення. Навпаки, важко знайти письменника, що такою ж мірою, як Хемінгуей, протистояв би головній заповіді «масової культури». Заповідь ця — пристосовництво, конформізм, потурання поширеним, стандартним, нерозвиненим смакам. А Хемінгуей, вперто йдучи проти течії, прагнув навернути читача в свою віру, прищепити йому свій погляд на світ і на місце людини в цьому світі.