Эрнест Хемингуэй: Твори в 4-х томах. Том 4

Дивно було знову їхати до Іспанії. Я не сподівався, що мене будь-коли знову пустять до цієї країни, яку після батьківщини я люблю більш за всі країни на світі, та я й сам не поїхав би, поки хоч один з моїх іспанських друзів ще сидів у в'язниці. Але навесні 1953 року, коли ми зібралися до Африки, у мене виникла думка заїхати дорогою до Іспанії; я порадився на Кубі з кількома приятелями, що воювали під час громадянської війни в Іспанії на одному і на другому боці, і ми вирішили, що я з честю можу повернутися до Іспанії, якщо, не зрікаючись того, що написав, мовчатиму, не торкатимуся політики. Про візу питання не поставало. Американські туристи тепер візи не потребують.

У 1953 році жоден з моїх друзів уже не перебував у в'язниці, і я укладав плани, як повезу Мері, мою дружину, на ферію до Памплони, а звідти в Мадрід, щоб побувати в музеї Прадо, а потім, якщо нас до того часу ще не посадять, подивимося у Валенсії кориду перед тим, як відпливти до берегів Африки. Я знав, що Мері нічого не загрожує, оскільки в Іспанії раніше їй бувати не доводилось, а всі її знайомі належали до вибраних кіл. На випадок чого вони одразу ж поспішать їй на допомогу.

Не затримуючись у Парижі, ми швидко проїхали Францію і через Шартр, долину Луари й Бордо добралися до Біарріца, — там деякі знайомі з добірного товариства чекали на нас, щоб разом з нами перетнути кордон. Всі ми добре поїли і випили, і домовились у призначений час зустрітися у готелі в Андайї і далі їхати разом. Один із наших знайомих запасся листом від герцога Мігеля Прімо де Рівера, іспанського посла в Лондоні, немовби цей лист своєю чарівною силою міг визволити нас із будь-якої біди. Ця звістка мене трохи підбадьорила.

Серед мряки і під дощем ми добралися до готелю в Андайї. Сіро і мрячно було й наступного ранку, хмари нависали так низько, що приховували від ока іспанські гори. Потім ми рушили до кордону.

Прикордонний пост теж виглядав досить похмуро. Я пред'явив наші паспорти, і поліцейський інспектор довго вивчав мій паспорт, не дивлячись на мене. Звичайна іспанська манера, та від цього не легше.

— Ви не родич письменника Хемінгуея? — спитав інспектор, усе ще не дивлячись на мене, — Я з тої самої родини, — відповів я.

Він погортав паспорт, потім приглянувся до фотокартки.

— Ви Хемінгуей?

Я виструнчився майже по-військовому і заявив: "A sus ordenes", — що по-іспанському означає і «слухаю», і «до ваших послуг». Мені траплялося чути і бачити, як ці слова вимовлялися за всіляких обставин, і сподіваюсь, я зумів їх вимовити і відтінити голосом як належало в такому випадку.

У кожному разі, інспектор підвівся, подав руку і сказав:

— Я читав усі ваші книжки, і вони мені дуже подобаються. Зараз я поставлю штамп на ваших паперах і, якщо буде потрібно, допоможу вам на митниці.

Так я знову потрапив до Іспанії, і мені навіть не вірилося, що це правда, і при кожній новій перевірці паперів — а їх ще в трьох місцях перевіряли, поки ми їхали вздовж річки Бідассоа, — я чекав, що ось тепер нас затримають, або відправлять назад. Але щоразу поліцейський, уважно і шанобливо проглянувши наші паспорти, махав рукою на знак того, що можна їхати. Нас було четверо — подружжя американців, веселий італієць з Венеції та шофер, також італієць, з Удіне, — і вирушили ми до Памплони на храм святого Ферміна. Джанфранко, наш італійський супутник, колишній роммелівський офіцер, якийсь час працював на Кубі і жив у нас на правах близького і улюбленого друга. Він нас зустрів з машиною в Гаврі. Водій Адамо мріяв з часом відкрити похоронне бюро. Згодом він здійснив мрію, отож, якщо вам доведеться померти в Удіне, ви станете його клієнтом. Ніхто ніколи не питав його, на чиєму боці вій воював у громадянську війну в Іспанії. Задля свого душевного спокою я тішив себе надією, що і на тому, і на другому. Враховуючи щиро леонардівську багатогранність, що виявилася в ньому при ближчому знайомстві, можна було вважати це цілком імовірним. На одному боці він міг битися за свої переконання, на другому — за свою батьківщину чи за місто Удіне, а якби існував ще й третій бік, знайшлося б, за що битися і на третьому: за господа бога, або за фірму «Ланчія», або за торгівлю похоронним причандаллям — адже все це було однаково дороге його серцю. І ми були дорогі його серцю, а також уся жіноча половина роду людського. Якщо хоч десята частка його подвигів не була вигадкою, Казанова у порівнянні з Адамо це просто такий собі італійський Генрі Джеймс, а Дон-Жуан взагалі нічого не вартий.