Джек Лондон: Твори у 12 томах. Том 06

Той, що був попереду, повернув ключа в замку, відчинив двері й увійшов досередини, а за ним ступив молодий хлопець, незграбно знявши шапку. На собі він мав простий одяг, що пропах морем, і весь він здавався якимсь недоладним у просторому передпокої. Він не знав, куди подіти шапку й уже стромляв її до кишені, але його супутник забрав її, і то спокійно так і просто, що хлопець відчув до нього вдячність і подумав: «Він розуміє. Вже якось допоможе мені».

Хлопець рушив за своїм провідником, перевалюючись і мимоволі розставляючи ноги, наче рівна підлога під ним підіймалася й опадала в такт морським хвилям. Великі кімнати здавалися завузькими, як на його ходу, і потай він боявся, що от-от зачепить широкими плечима одвірок або зіб’є з низької полички над каміном яку статуетку. Він одхилявся то в один бік, то в другий поміж різними речами — тим лише побільшуючи небезпеку, що насправді існувала тільки в його уяві. Між роялем та столом серед кімнати, на якому були стоси книжок, пройшло би пліч-о-пліч і шестеро чоловік, але він проминув це місце з острахом. Його важкі руки безпорадно висіли вздовж тіла. Він не знав, що з ними робити, і, коли його збудженій уяві привиділося, немов одна рука може зачепити книжки на столі, він сахнувся, наче сполоханий кінь, і мало не перекинув дзиглика біля рояля. Він дивився на легку ходу чоловіка поперед себе і вперше в житті подумав, що сам ходить не так, як інші. На хвильку йому стало соромно, що він такий незграбний. Дрібні краплі поту виступили в нього на чолі; він спинився й витер хусточкою засмагле обличчя.

Стривайте, Артуре, — сказав він, намагаючись прихопити своє збентеження жартівливим тоном. — Це трохи забагато для мене — так відразу. Дайте отямитися. Ви ж знаєте, як мені не хотілося йти сюди, та й паші, либонь, не вельми раді мене бачити.

— Це все пусте, — заспокійливо відказав Артур. — Вам нічого нас боятися. Ми люди прості. О, тут лист мені!

Артур підступив до столу, розірвав конверта й почав читати, щоб дати гостеві змогу прийти до пам’яті. Гість це зрозумів і був вдячний. За натурою співчутливий та доброзичливий, він і тепер не втратив цих рис, дарма що на вигляд ще був стривожений. Він насухо витер чоло і байдужно розглядався довкола, але в очах що світився вираз дикого звіра, що боїться пастки. Опинившись у незнайомих обставинах, він стерігся того, що могло трапитися, не знав, що йому робити, розумів, що поводиться незграбно, побоювався, щоб і взагалі не виявитись незграбою. Йому, болісно вразливому й надзвичайно самолюбному, крадькома кинутий лукавий Артурів погляд з-понад листа був як ніж у серце. Він спіймав той погляд, та не дав узнаки, бо чималого вже встиг навчитися, і найперш дисципліни. Однак цей удар вразив ножем його гордість. Він проклинав себе, що прийшов сюди, але все ж вирішив, коли вже прийшов, то будь-що перетерпіти до кінця. Обличчя йому набрало суворого виразу, а в очах спалахнув войовничий вогник. Він упевненіш і уважніш глянув навкруги, кожну дрібницю витонченої обстави карбуючи в мозкові. Очі його були широко розкриті і нічого не поминали: вони вбирали красу, що була перед ними, і поволі згасав у них войовничий вогник, натомість же займався теплий блиск. Він завжди був чутливий до прекрасного, а тут було де виявити свою чутливість.

Одна картина олією привернула його увагу. Бурхливі хвилі вирували під стрімкою скелею, збиваючись угору; над обрієм повисли темні хмари, а далі, за пінявим валом, на тлі вечірнього передгрозового неба видніла маленька шхуна, що змагалася з вітром, круто перехилившись набік, так що чітко виступала кожна дрібниця на палубі. Тут відчувалася краса, а краса вабила його невтримно. Він забув свою незграбну ходу і підійшов дужо близько до картини. Краса зникла з полотна. На обличчі хлопцеві з’явився подив. Він непорозуміло дивився на то, що здавалося йому тепер безладною мазаниною, потім ступив назад. Вмить уся краса знову ожила. «Це просто фокус», — подумав він, коли відходив від картини, але переймаючись іншими різнорідними враженнями, все ж знайшов часинку обуритись, що заради фокуса принесено в жертву стільки краси. На малярстві він зовсім не знався. Смак його виховувався на хромолітографіях, де все було ясно й точно, хоч здалеку, хоч зблизька. Щоправда, він бачив у вітринах магазинів картини, написані олією, але скло не давало його жадібним очам надміру наблизитись.