Джек Лондон: Твори у 12 томах. Том 06

Щоб збутися лакея, що весь час стовбичив у нього за спиною, нав’язливо підсовуючи якусь там страву, він вигукнув коротко й вимовно:

— Пау!

На мить усі замовкли, лакей, чекаючи, зловтішно посміхнувся, а сам Мартін обмертвів. Але зараз же й опанував себе.

— Мовою канаків [3] Канаки — європейська назва острів’ян Полінезії (по-гавайському «канак» означає «людина»), це означає «годі», «доволі». Так якось ненароком у мене вихопилось, — пояснив він.

Помітивши, що Рут пильно й зацікавлено дивиться на його руки, він мовив далі:

— Я прибув сюди на одному з тихоокеанських поштових пароплавів. Пароплав запізнювався, і нам довелося в портах П’юджет-Саунду працювати, мов неграм. Вантажено «мішаний фрахт», коли вам відомо, що це таке. Там я й подер собі шкіру.

— Та я на це не дивлюся, — поспішила сказати вона. — Як на ваш зріст, у вас дуже малі руки.

Обличчя йому спалахнуло. Він це зрозумів, як натяк ще на одну його хибу.

— Так, — винувато промовив він, — кулаки мої не дуже великі. Зате в плечах у мене сила як у бика, і коли дам кому в зуби, то й у самого руки наче побиті.

Мартін був незадоволений, що сказав це. Він відчував до себе огиду, що розпустив язик і плескав казна-що.

— То був дуже сміливий вчинок, коли ви кинулись на допомогу Артурові, чужій вам людині,— сказала Рут, помітивши його збентеження, хоч і не знаючи причини.

Він зрозумів і оцінив її тактовність і, під напливом гарячої вдячності, знову дав волю своєму язикові.

— Та це дрібниці,— сказав він. — Кожен на моєму місці повівся б так само. Хулігани шукали сварки, Артур їх не займав. Вони напали на нього, а я на них, ну й відлупцював їх добре. Отож у мене подряпані руки, а декому з їхніх не вистачає зубів. Я не міг стерпіти. Коли я бачу…

Він раптом спинився з розкритим ротом, вражений свідомістю своєї нікчемності, відчуваючи, що він не гідний навіть дихати одним повітрям з нею. І поки Артур удвадцяте розповідав, як до нього на поромі причепилися п’яні волоцюги та як Мартін Іден кинувся йому на допомогу і врятував його, сам Мартін, насупивши брови, думав, що зробив себе посміховищем, і почав ще завзятіш міркувати про те, як йому поводитися з цими людьми. Досі він нічого не придумав. Він був не їхньої породи і не міг говорити їхньою мовою. Підроблятися під них? З цього однаково нічого не вийшло б, та й вдача його не лежить до такого. Не було в ньому місця на фальш і облуду. Хай там хоч як, а він буде такий, як є. Тепер він не вміє говорити по-їхньому, але згодом навчиться. Цього Мартін був певен. А поки що розмовлятиме з ними своєю мовою, звісно, пом’якшуючи вирази, щоб вони його зрозуміли і щоб не дуже їх шокувати. Він не показуватиме своїм мовчанням, ніби знає те, чого не знає. Отже, коли брати, говорячи про університетські справи, кілька разів ужили слово «триг», Мартін Іден спитав:

— Що таке «триг»?

— Тригонометрія, — відповів Норман, посміхаючись, — частина вищої «матики».

— А що таке «матика»? — було наступне запитання, і цього разу усі чомусь засміялися, дивлячись на Нормана.

— Математика, — ну, арифметика, — пояснив той.

Мартін Іден кивнув головою. На мить він зазирнув у безмежну, здавалося, глибочінь знання, і те, що побачив, набрало відчутних реально форм. Надзвичайна сила його уяви абстрактне обернула на конкретне. В алхімії його мозку тригонометрія, математика і вся галузь знання, що вони обіймали, перетворилася в яскравий краєвид. Він бачив зелене листя й лісові прогалини, то залиті ніжним сяйвом, то пронизані золотистим промінням. Далі все повивала пурпурова мла, а за цією пурпуровою млою, він знав, криється чарівне невідоме, приваблива романтика. Це п’янило його, як вино. От де можна випробувати силу й розум, от де світ, який варто завоювати; і вмить з глибини свідомості зринула думка — завоювавши, здобути її, цей лілейно-білий дух, що сидить поруч нього.

Блискуче видиво розвіяв Артур, котрий весь час намагався розбудити в ньому дикуна. Мартін Іден пам’ятав своє рішення. Уперше за цілий вечір він став самим собою. Спочатку це виходило дещо силувано, але потім він перейнявся творчою радістю, виводячи на очі своїх слухачів те життя, яке знав.

Він був за матроса на контрабандистській шхуні «Алкіон», коли її захопив митний катер. Мартін умів бачити й умів розповісти про те, що бачив. Він змалював бурхливе море, кораблі й людей на морі. Силою своєї уяви він примушував слухачів бачити все його очима. З чуттям справжнього художника він вибирав з-посеред безлічі дрібниць найцікавіше, створював картини життя, що мінились яскравим світлом і барвами, надавав їм руху, захоплював слухачів потоком своєї, хай і невишуканої, красномовності, свого запалу й сили. Часом їх шокував реалізм розповіді та прикрі вислови, але неотесаність у його мові незмінно чергувалася з прекрасним, а трагізм улагіднювався гумором, химерно своєрідними та гострими матроськими дотепами.