Джек Лондон: Твори у 12 томах. Том 06

Протестуючи жестом і словом проти незаслужених похвал, Мартін слухняно підійшов до крісла. Він захоплено дивився, як вільно й невимушено сіла вона, і взявся за крісло проти неї, пригнічений свідомістю власної незграбності. Це було для нього нове переживання. Досі він ніколи не задумувався, зграбний він чи ні. Таке просто й на гадку йому не спадало. Він обережно сів на краєчку крісла, не знаючи, куди подіти руки. Як він їх не клав, вони все заважали йому. Артур вийшов з кімнати, і Мартін Іден тужливо подивився йому вслід. Він відчув себе самотнім і покинутим віч-на-віч із цим духом в образі жінки. Не було тут ані бармена, що міг би подати чогось випити, ані хлопця, що його можна послати по пиво, в такий спосіб полегшивши собі початок знайомства.

— У вас такий шрам на шиї, містере Ідене, — промовила дівчина. — Звідки він? Напевно, це якась надзвичайна пригода.

— Та то мексіканець штрикнув мене ножем, міс, — відповів він, зволожуючи язиком пересохлі губи й відкашлюючись. — У бійці. А потім, коли я відібрав у нього ножа, він хотів ніс мені відкусити.

Мартін сказав це дуже просто, але перед поглядом його постала гаряча зоряна ніч у Саліна-Круц, біла смуга берега, огні вантажених цукром пароплавів у гавані, вдалині голоси п’яних матросів, штовханина вантажників, розлючене обличчя мексіканця, полиск його звірячих очей у світлі зір, холодний доторк сталі на шиї, цівка крові, натовп і крики; два переплетені тіла, його й мексіканцеве, перекидаються в піску, а десь ніжно дзвенить гітара. Він аж здригнувся на цей спогад і запитав сам себе, чи зміг би художник, що намалював оту картину на стіні, все те відтворити. Білий берег, зорі та вогні пароплавів — то було б дуже гарно, а на передньому плані — темний гурт постатей округ перебійців. Ножа треба б теж намалювати, вирішив він, і так, щоб він виблискував при зоряному світлі. Але не сказав про це ні слова.

— Він хотів ніс мені відкусити, — закінчив Мартін.

— О! — мовила дівчина якимсь тихим, приглушеним голосом, а її обличчя виразно виявляло несмак.

Мартінові й самому стало якось незручно, і на його засмаглих щоках спалахнув легкий рум’янець. Але йому видалося, що вони так палають, наче він заглядає у відкриту топку кочегарки. Певно, такі речі, як бійки на ножах, не для розмов із дамою. У книжках люди її кола ніколи не говорять про таке, — може, вони й насправді нічого такого не знають.

Розмова, яку ледь почали, урвалася. За хвилину дівчина спробувала її поновити і спитала про шрам на щоці. Він бачив, що вона намагається говорити на його рівні, і вирішив, відповівши, перейти на теми близькі їй.

— Це просто випадок, — сказав він, проводячи рукою по щоці.— Раз уночі море розходилося, і з головної реї зірвало грот з усіма снастями. Трос, він металевий, звивався, мов гадюка, а вся вахта ловила його. Я теж кинувся ловити, отож мене й чухронуло по щоці.

— О! — скрикнула вона, цього разу порозуміло, хоч насправді його мова була для неї китайською грамотою. Що то за «грот» або що таке «чухронуло»— було їй зовсім невтямки.

— Оцей Свайнберн… — почав він, здійснюючи свій план і калічачи при цьому поетове прізвище.

— Хто?

— Свайнберн, — повторив він, так само неправильно вимовляючи, — поет.

— Свінберн, — поправила вона.

— Еге ж, саме він, — пробурмотів Мартін, і обличчя його знову спалахнуло. — Він давно помер?

— Що ви! Я не чула, щоб він помер, — здивовано глянула вона на нього. — А ви де з ним познайомилися?

— Та я його й у вічі ніколи не бачив, — відповів він. — Я лише прочитав кілька його віршів он у тій книжці на столі, саме перед тим, як ви ввійшли. Вам його вірші подобаються?

Тепер вона заговорила швидко і вільно. Йому теж полегшало, і він трохи глибше вмостився в кріслі, міцно тримаючись за бильця, немов боячись упасти на підлогу. Йому пощастило змусити її говорити з ним своєю мовою, і тепер він стежив за кожним її словом, дивуючись, що стільки знання ховається в цій гарненькій голівці, і милуючись вродою її блідого обличчя. Слова, що плавно лилися їй з уст, критичні зауваги та й самий процес її мислення були чужі йому, проте все це спонукало його мозок до праці. От де розумове життя, думав він, от де краса, яскрава й чудовна, про існування якої він і гадки не мав. Він забув про все навколо й дивився на неї жадібними очима. Тут є для чого жити, чого домагатися, за що боротися і навіть померти. Книжки казали правду. На світі є такі жінки, а вона — одна з них. Вона окрилювала його уяву, і великі яскраві полотна розгорталися перед ним, виринали таємничі постаті романтичних героїв, що йшли на подвиг заради жінки — заради блідої жінки, золотавої квітки. А крізь хиткі, тремтливі видіння, немов крізь чарівне марево, Мартін бачив живу жінку перед собою, що говорила про літературу й мистецтво. Він слухав і дивився на неї, не свідомий того, що погляд його занадто пильний, що в очах у нього відбивається вся його чоловіча природа. А її, жінку, яка не дуже зналася на чоловіках, вражав вогонь його очей. Так жоден чоловік ще не дивився на неї, і це бентежило її. Вона почала затинатись і губити думку. Цей чоловік лякав її, і водночас їй було приємно, що на неї так дивляться. Виховання попереджало її про небезпеку, про гріховність та підступність цієї таємної принади, але інстинкт, проймаючи всю істоту, дзвенів їй у крові, вимагав, щоб вона забула про своє походження й становище і піддалася чарам цього прибульця з іншого світу, цього незграбного юнака з подряпаними руками й червоною смугою на шиї від незвичного комірця, — юнака, котрий, безперечно, був зіпсований і забруднений своїм темним минулим. Вона була чиста, і ця чистота протестувала в ній. Але насамперед вона була жінка і тільки тепер починала розуміти парадоксальність жіночої душі.