Джек Лондон: Твори у 12 томах. Том 06

Він кинув погляд на приятеля, що читав листа, і завважив книжки на столі. В його очах умить спалахнула жадібність, наче в голодного, що раптом побачив їжу. Поривчастою ходою, перевальцем підступив він до столу й побожливо торкнувся книжок. Переглядав заголовки, імена авторів, читав уривки тексту, пестив кожну книжку очима й руками і навіть упізнав книжку, яку колись читав. Решта книжок була йому не знайома, так само як і автори їхні. Ось він натрапив на томик Свінберна [1] Свінберн, Алджернон Чарлз (1837–1909) — англійський поет. і почав читати, — забувши, де він, розпашілий обличчям. Придержуючи пальцем сторінку, він двічі закривав книжку, щоб глянути, хто її автор. Свайнберн! Він запам’ятає це ім’я. У цього хлопчини зіркі очі, він справді бачить і обриси, й барви. Але хто він такий, цей Свайнберн? Чи номер літ сто тому, як більшість поетів? Чи живий і пише й досі? Він глянув на титульну сторінку. Так, у нього є ще й інші книжки. Гаразд, завтра вранці він насамперед піде до бібліотеки і спробує дістати щось із творів Свайнберна.

Він так захопився читанням, що не помітив, як у кімнату ввійшла молода жінка. Опам’ятався лише тоді, коли почув Артурів голос:

— Рут, це містер Іден.

Він згорнув книжку, заклавши пальцем недочитану сторінку, і ще не встиг обернутись, як його пройняло нове відчуття, — не від приходу дівчини, а від слів її брата. В його мускулястому тілі крилася тонка чутливість. Від найменшого дотику зовнішнього світу до його свідомості в ньому спалахувало й вигравало миготливе полум’я думок та поривів. Він був надзвичайно вразливий і чутливий, і його палка уява невтомно скрізь відшукувала схожість та відмінність. Оце «містер Іден» його вразило. Він, кого все життя звано «Іден» або «Мартін Іден», а то й просто «Мартін». І тут раптом «містер»! «Це вже поступ!»— подумав він. Здавалося, його уява на мить обернулась у величезний екран, і перед ним постали нескінченні картини з його життя — кочегарки й трюми, табори й морські узбережжя, тюрми й корчми, шпиталі й нетрища, — і пригадалося, як його називали за тих чи інших обставин.

Тут він повернувся і побачив дівчину. Вся фантасмагорія його мозку вмить зникла. Перед ним було бліде, звійне створіння з великими натхненними синіми очима й розкішним золотим волоссям. Він не міг би сказати, у що вона була вдягнена, тільки її вбрання здалось йому чудовим, як і вона сама. Він порівнював її з блідо-золотою квіткою на тоненькому стебельці. Ні, це був дух, божество — такої величної краси на землі не буває! А може, книжки кажуть правду, і таких, як вона, багато у вищих колах суспільства? її міг би оспівати цей Свайнберн. Певно, він таку й мав на думці, коли писав про Ізольду в отій книжці, що на столі. Уся ця повінь образів, ночувань та думок виникла в одну мить. А зовнішні події ішли собі своїм плином. Він побачив, що вона простягла йому руку й подивилася просто в очі, щиро й міцно, по-чоловічому, потискуючи його пальці. Жінки, яких він знав, так не тиснули руки. А втім, більшість із них взагалі не мали такого звичаю. На нього линув навальний потік спогадів про зустрічі й знайомства з різними жінками. Але він одігнав ті спомини й глянув на неї. Такої жінки ніколи він не бачив. Жінки, що їх він знав?.. Ту ж мить поруч неї вишикувалися ті жінки, з якими йому доводилось раніше знатися. На одну секунду, довгу як вічність, він опинився немов у галереї жіночих портретів, які він міряв і зважував швидким поглядом, а посередині була вона, і з нею він порівнював усіх. Він бачив худі, хворобливі обличчя фабричних робітниць і веселих зухвалих дівчат із Маркет-стріту. Тут були й скотарки з ферм, і смугляві мексіканки з сигаретами в зубах. За ними задріботіли в дерев’яних ходаках схожі на ляльок японки; поряд виступали євразійки, на ніжних обличчях яких лежало тавро виродження; далі йшли дебелі жінки з Тихоокеанських островів, темношкірі й заквітчані. Але всіх їх відтіснило жаске й маячливе плем’я — розпатлані повії Уайтчепелу, розпухлі від джину відьми з публічних домів, цілий почет пекельних гарпій, — жалюгідні подоби жінок, які чигають на матросів у портах, ці покидьки гаваней, це шумовиння людської клоаки.

— Сідайте, містере Ідене, — промовила дівчина. — Коли Артур нам усе розповів, я дуже хотіла вас бачити. Ви такий сміливий…

Він, протестуючи, махнув рукою і пробурмотів, що це дрібниці, що кожен на його місці повівся б не інакше. Вона помітила, що рука його вкрита свіжими саднами, вони ще тільки загоювалися, і що на другій руці було те ж саме. Скинувши на нього швидкий допитливий погляд, вона побачила шрам на щоці, тоді ще один, під волоссям на лобі, і третій, що крився на шиї за накрохмаленим комірцем. Вона стримала усміх, побачивши на бронзовій шиї червону смужку. Звісно, він не звик носити комірці, її жіноче око завважило дешевий, погано пошитий костюм, зморшки на плечах та рукавах, з-під яких виступали могутні біцепси.