Гемінґвей Ернест - Прощавай, зброє

Наприкінці літа того року ми квартирували в селі, у будинку, з якого ген за річкою та розлогою рівниною видно було гори. У річці громадилось каміння, сухе й біле проти сонця, і вода струміла між ним бистра, прозора й голуба. Дорогою повз будинок проходило військо, і курява, яку воно збивало, припорошувала віти дерев. Та й стовбури дерев були геть запорошені, і падолист того року почався рано, і ми бачили, як дорогою іде військо, як здіймається за ним курява, як спадає листя від подувів вітру, як проходять солдати і врешті на голій білястій дорозі лишається тільки опале листя.

Рівнина була зелена й родюча, з рясними садами, а гори за рівниною — темні та голі. В горах точилися бої, і вночі ми бачили спалахи гарматних пострілів. У темряві вони скидалися на зірниці, але ночі були холоднуваті, і ніщо не віщувало близької грози.

Часом ми чули потемки, як за вікнами йде військо і тягачі везуть важкі гармати. Ночами рух на дорогах жвавішав: тяглись вервечки мулів, нав'ючених обабіч сідел ящиками з боєприпасів, у кузовах сірих ваговозів їхали солдати; інші машини, що посувалися повільніш, везли накриті брезентом вантажі. Тягачі з важкими гарматами проходили й удень; довгі дула гармат буди обкладені зеленим гіллям, і зверху на тягачах теж зеленіло рясне гілля та виноградні лози. Як поглянути через долину на північ, було видно каштановий гай, а за ним — ще одну гору по цей бік річки. За ту гору також точилися бої, але намарне; а восени, як полили дощі, листя з каштанів геть поспадало, віти оголились і стовбури почорніли від вологи. Виноградники теж стояли поріділі й голі, і все довкола було по-осінньому вогке, похмуре й неживе. Над річкою клубочилися тумани, верхів'я гори оповивали хмари, а на дорогах ваговози розляпували болото, і солдати в плащах ішли забрьохані й мокрі; гвинтівки їхні теж були мокрі, а під плащами, приторочені спереду до пояса, стовбурчились по дві шкіряні патронні сумки — важкі сірі шкіряні сумки, напаковані обоймами довгих і тонких патронів калібру 6,5 мм, — вони віддимали плащі, й солдати брели дорогою, немов жінки на шостому місяці вагітності.

Траплялися й невеличкі сірі легкові машини, що їхали дуже швидко; спереду, поруч водія, звичайно сидів офіцер, і на задньому сидінні теж офіцери. Ті машини розляпували болото ще дужче, ніж ваговози, і коли один з офіцерів позаду був малий на зріст і сидів між двома генералами, — такий малий, що ви не бачили його обличчя, а тільки верх кашкета й вузькі плечі,— і коли машина їхала особливо швидко, то, можливо, був король. Він жив в Удіне й мало не щодня виїздив цією дорогою до фронту побачити, як там ведеться,— а велося дуже кепсько.

На початку зими дощі полили не вщухаючи, а з дощами прийшла холера. Та її скоро перепинили, і зрештою у війську від неї померло всього сім тисяч чоловік.

Наступного року було багато перемог. Захоплено гору за долиною і схилом, де ріс каштановий гай, здобуто перемоги й на південному узгір'ї по той бік рівнини, а в серпні ми перейшли річку й розквартирувалися в Горіції, у будинку, повитому пурпуровою гліцинією, з обнесеним мурованою огорожею садом, де серед крислатих тінястих дерев дзюркотів фонтан. Тепер бої точилися в горах за містом, менш як за милю від нього. Місто було гарне, і будинок наш дуже добрий. Позад нас текла річка, і місто ми захопили дуже вправно, а от гори за ним узяти ніяк не могли, і я був радий, що австрійці начебто сподівалися колись, як скінчиться війна, повернутись назад до міста, бо обстрілювали його не так, щоб зруйнувати, а тільки трохи, аби лиш обстрілювати. Городяни не полишали своїх домівок, і в місті були госпіталі й кав'ярні, артилерія в бічних вуличках, два доми розпусти — один для солдатів, другий для офіцерів; а коли настав кінець літа — холодні ночі, бої в сусідніх горах, побитий снарядами метал залізничного мосту, зруйнований тунель біля річки, там, де був бій, дерева навколо площі й довга обсаджена деревами вулиця, що вела до неї,— і оце все та ще те, що в місті були дівчата і що в своїй машині проїжджав король, і тепер часом можна було побачити його обличчя, невеличку довгошию постать та сиву цапину борідку,— все воно, так само як і несподівані для ока нутровища будинків, що в них снарядом розвалило стіну, як і купи тиньку та битої цегли в садках, а часом і на вулиці, як і вісті про успішні бої на Карсо,— все воно дуже відрізняло ту осінь від минулої, коли ми квартирували в селі. Та й сама війна змінилася.