Гемінґвей Ернест: Прощавай, зброє

— Не дуже. Адже я шотландка.

Рінальді безпорадно подивився на мене.

— Вона шотландка, отож любить Шотландію дужче, ніж Англію,— сказав я по-італійському.

— Але ж Шотландія — це і є Англія. Я переклав його слова міс Фергюсон.

— Pas encore [7] Pas encore — Ще ні (фр.). , — сказала міс Ферігюсон.

— Не зовсім?

— Аж ніяк. Ми не любимо англійців.

— Не любите англійців? I міс Барклі не любите?

— Ой, це ж різні речі. Не треба розуміти все так дослівно.

Невдовзі ми попрощались і пішли. Дорогою Рінальді сказав:

— Міс Барклі віддає перевагу вам. Я добре бачу. Але та шотландочка теж мила.

— Дуже,— сказав я. Сам я її навіть не розглядів.— Вона вам подобається?

— Ні,— відповів Рінальді.

Другого дня я знову пішов навідати міс Барклі. У саду її не було, і я повернув до бічних дверей відлли, де спинялися санітарні машини. За дверима побачив старшу сестру, і вона сказала мені, що міс Барклі на чергуванні — «адже тепер війна, знаєте». Я сказав, що знаю.

— Це ви той американець, що служить в італійській армії? — запитала вона.

— Так, мем.

— Як же ви так утрапили? Чому не вступили до нас?

— Не знаю,— сказав я.— А тепер я міг би це зробити?

— Боюся, тепер уже ні. Скажіть, чому ви пішли до італійців?

— Я жив в Італії,— відповів я,— говорю по-італійському.

— О,— сказала вона,— я теж вивчаю італійську. Дуже гарна мова.

— Хтось казав, що її можна навчитися за два тижні.

— Ну, мені за два тижні не навчитися. Я вже кілька місяців, як почала... Коли хочете, приходьте після сьомої, тоді побачите її. На той час вона звільниться. Тільки не приводьте з собою ніяких італійців.

— Хоч яка гарна їхня мова?

— Так. I хоч яка гарна на них форма.

— На все добре, — сказав я.

— A rivederci, tenente.

— A rivederla [8] A rivederci, tenente. — A rivederla. — До побачення, лейтенанте.— До побачення (іт.). .

Я віддав честь і вийшов. Коли козиряєш іноземцям по-італійському, мимоволі ніяковієш. Певне, італійський спосіб віддавати честь придумано не для експорту,

Того дня було гаряче. Зранку я поїхав угору по річці оглянути передмостову позицію біля Плави. Саме звідти мав розпочатися наступ. Торік годі було й думати просунутись уперед тим берегом, бо від перевалу до понтонного мосту вела лиш одна дорога, що десь на цілу милю була відкрита для обстрілу з кулеметів та гармат. Та й завузька, щоб перепустити весь потрібний до наступу транспорт, отож австрійці легко могли розтрощити його. Однак італійці форсували річку, трохи розосередились в обидва боки й здобули на австрійському березі позицію милі в півтори завширшки. То була небезпечна ділянка, і австрійці даремно дали їм заволодіти нею. Гадаю, причиною була взаємна терпимість, бо австрійці й досі вдержували передмостову позицію на нашому боці, нижче за водою. Австрійські траншеї були на узвишші, на схилі горба, лише за кілька ярдів від переднього краю італійців. Колись там стояло невелике містечко, але тепер від нього залишилися самі купи уламків. Те саме й на місці залізничної станції і зруйнованого постійного мосту, що його досі ніяк не вдавалося відбудувати, бо він був на самісінькій видноті.

Я спустився тією вузькою дорогою до річки, залишив машину на перев'язному посту під горою і, діставшись на той бік понтонним мостом, що його захищав гірський відріг, пішов по траншеях через зрівняне з землею містечко й далі уздовж підгір'я. Всі були в укриттях. Напохваті лежали ракети, якими викликали артилерійську підтримку чи подавали сигнали, коли уривався телефонний зв'язок. Довкола було тихо, жарко й брудно. Я подивився крізь колючий дріт на австрійські позиції. Там не видно було ні душі. Випивши по чарці із знайомим капітаном в одному з укриттів, я подався назад через міст.

На нашому боці закінчували прокладати нову широку дорогу, що переходила через гору й зигзагами спускалася до мосту. По закінченні будівництва й мав розпочатися наступ. Дорога йшла лісом, круто повертаючи то в один, то в другий бік. Передбачалося довозити все новою дорогою, а порожні ваговози, підводи, навантажені санітарні машини й інший поворотний транспорт пустити нагору старим вузьким путівцем. Перев'язний пост на австрійському березі розмістився під захистом пагорба, а через понтонний міст поранених треба було переправляти на ношах. Так само мало бути й під час наступу. Як я прикинув собі, останню милю нової дороги чи десь близько того — там, де вона виходила на рівне,— австрійці мали змогу постійно обстрілювати з гармат. Скидалось на те, що там може бути чимала колотнеча. Але я знайшов місце, де приховати машини, коли вони поминуть оту останню небезпечну ділянку дороги й чекатимуть, доки поранених перенесуть через понтонний міст. Я б залюбки проїхався тією новою дорогою, та її ще не добудували. З вигляду вона була широка, добре спланована, і її стрімкі повороти, що видніли у прогалинах між деревами на схилі гори, справляли неабияке враження. Санітарним машинам, з їхніми потужними жорсткими гальмами, той спуск був не страшний, а в разі чого, вниз вони однаково їхатимуть без вантажу. Я повернув назад до міста вузьким путівцем.