Реймонд Чандлер - Прощавай, кохана!

Художнє оформлення І. А. БУГОСЛАВСЬКОЇ

Перекладено за виданням: Chandler R. Tarwell, my Lavely — Moscow. Raduga Publishers, 1983.

Це був один із змішаних кварталів поблизу Центральної авеню, де мешкали і негри й білі. Я щойно підійшов до маленької, всього на три крісла, чоловічої перукарні, де за даними бюро найму мав працювати Димитріос Алейдіс. Саме тут бюро надавало безробітним перукарям роботу на час відпустку чи хвороби когось із постійних працівників.

Мене привела сюди одна, дрібна справа. Жінка Димитріоса була згодна витратити певну суму грошей, аби повернути чоловіка додому. Але я його досі ще не розшукав, і місіс Алейдіс так і не заплатила ні цента.

Стояв теплий день — один з останніх днів березня. Я стовбичив біля перукарні, розглядаючи неонову вивіску двоповерхового кафе під назвою «Флоріан». Те саме робив ще один чоловік. Він оглядав брудні вікна кафе з якимось надмірно збудженим захопленням, наче імігрант зі Східної Європи, що вперше бачить статую Свободи. Це був здоровенний чолов'яга, на зріст не менше як шість футів і п'ять дюймів, круглий, як пивна діжка. Він стояв неподалік од мене, футів за десять, руки опущені, у великих пальцях димилася сигара, про яку він наче забув.

Стрункі мовчазні негри проходили вулицею, скоса позираючи в його бік. На цього паруб'ягу варто було подивитися. Ворсистий фетровий капелюх, сірий, спортивного крою піджак з білими гудзиками завбільшки з м'ячик для гольфу, коричнева сорочка, яскраво-жовта краватка, гофровані сірі шкарпетки, черевики з крокодилячої шкіри, з білими візерунками на носках. З нагрудної кишеньки стирчала хусточка — також яскраво-жовта, як і краватка. Навіть на Центральній авеню, де люди вдягаються аж ніяк не скромніше, ніж будь-де у світі, він виглядав, мов тарантул на білосніжному торті.

Обличчя бліде й неголене. Не голився, мабуть, давно. Чорне кучеряве волосся, кошлаті брови, що зрослися на переніссі. Вуха надто маленькі, як для людини такого зросту, а очі блискучі, вологі, як часто буває у сірооких. Він довго стояв нерухомо, потім усміхнувся.

Повільно наблизився до подвійних дверей, що вели до сходів на другий поверх, штовхнув їх, окинув холодним поглядом вулицю і зайшов у кафе. Аби не його вайлуватість і яскраве вбрання, я б не сумнівався, що він має намір пограбувати кафе. Але ж не в такому одязі.

Двері мало не злетіли із завісів. Не встигли вони завмерти, як знову із силою розчахнулися. Якесь людське тіло перелетіло через тротуар і гепнулося між двома машинами, що проїжджали вулицею. Чоловік рачкував на асфальті, жалібно скиглив, як загнане у куток цуценя. Повільно звівся на ноги, насунув капелюха і подибав на тротуар. Це був худорлявий вузькоплечий, темношкірий хлопець, з прилизаним чорним волоссям, у ліловому костюмі з гвоздикою у петельці. Він трохи поскиглив, не закриваючи рота. Тоді ще глибше насунув капелюха і, тримаючись за стіну, мовчки кривобоко зашкутильгав геть.

Запала тиша. Її порушив гуркіт моторів, машини знову рушили вулицею. Я підійшов до дверей і зупинився. Тепер двері були нерухомі, не вагаючись, бо те, що сталося, мене не обходило, я відчинив їх і зазирнув усередину. З темряви виринула долоня, на якій я міг би зручно вмоститися, і схопила моє плече. Потім втягла за двері і недбало поставила на сходинку. Переді мною майнуло обличчя, яке я щойно бачив. Глибокий, м'який голос тихо мовив:

— Чорнопикі тут, чи що? Треба ж таке.

Було тихо. Темно. Згори долинали ледь чутні звуки, але на сходах ми були самі. Здоровань переможно дивився на мене і далі стискав моє плече.

— До мене сунувся якийсь чорнопикий, — сказав він. — Я його турнув. Ти бачив?

Він відпустив моє плече. Кістка начебто була ціла, але рука заніміла.

— Це негритянське кафе, — сказав я, потираючи плече. — На що ти сподівався?

— Не кажи так, друже, — м'яко промуркотів здоровань, мов тигр після обіду. — Тут працювала Вельма. Маленька Вельма.

І знову ухопив мене за плече. Я спробував вивернутися, але він був спритний, як кіт. І знову почав тиснути своїми залізними пальцями мої м'язи.

— Так, — сказав він, — маленька Вельма. Я не бачив її вісім, років. Кажеш, тут збіговисько чорнопиких?