— Отже, у вас із міс Барклі посувається добре?
— Ми заприятелювали.
— Отож я й бачу, що ви мов той пес коло тічки.
Я не зрозумів, про що він говорить.
— Коло чого?
Він пояснив.
— А ви, — сказав я,— ви мов той пес, що...
— Годі, — мовив він.— А то ми зараз почнемо ображати один одного,— і засміявся.
— Добраніч,— сказав я.
— Добраніч, песику.
Я збив подушкою його свічку і потемки ліг у ліжко. Рінальді підняв свічку, засвітив її і знов узявся читати.
Два дні я пробув поза містом, на постах. А коли повернувся, було вже надто пізно, і я зустрівся з міс Барклі аж третього вечора. В саду її не було, і мені довелось чекати в госпітальній канцелярії, поки вона зійде вниз.
Попід стінами кімнати, де розмістилася канцелярія, на пофарбованих дерев’яних постаментах стояли вряд мармурові погруддя. Такими ж погруддями був заставлений і вестибюль, куди виходили двері канцелярії. Всі вони виглядали на одне лице — така вже неодмінна властивість мармуру. Скульптура завжди наганяла на мене нудьгу — от хіба що бронза чимось вирізнялася. А мармурові погруддя геть усі нагадували надгробки на кладовищі. Щоправда, я бачив одне гарне кладовище — у Пізі. А от у Генуї мармурова скульптура препогана. Раніш ця вілла належала якомусь багатющому німцеві, і, певне, ті погруддя коштували йому величезних грошей. Цікаво б знати, хто їх робив і скільки взяв за роботу. Я розглядав мармурові обличчя, намагаючись визначити, чи вони належать до одного роду, чи як, та всі вони мали однакові класичні риси. Отож годі було сказати щось певне.
Я сидів на стільці, тримаючи в руках кашкет. Загалом ми мали носити сталеві каски, навіть у Горіції, але вони були незручні та й видавалися надто театральними в місті, звідки не евакуйовано цивільне населення. Тільки їдучи на пости, я надівав каску і брав з собою англійський протигаз. Ми тоді щойно почали їх одержувати. То були справжнісінькі маски. Належало нам носити при собі й пістолет, навіть лікарям і офіцерам санітарної служби. Я відчував, як він упирається в спинку стільця. Той, хто не носив пістолета на видноті, підлягав арешту. Рінальді носив кобуру, напхану туалетним папером. Я мав у кобурі справжній пістолет і почував себе надійно озброєним, поки не спробував з нього стріляти. Пістолет був «астра», калібру 7,65, з коротким стволом, і, коли. натиснути курок, його так кидало вгору, що годі було й думати кудись поцілити. Я вправлявся з ним, спускаючи мушку під мішень і силкуючись перебороти віддачу сміховинно куцого дула, доки став улучати з двадцяти кроків на ярд убік від цілі; аж тоді до мене дійшло, яка то дурниця носити при собі пістолет, та незабаром я просто забув про нього, і відтоді він теліпався в мене на крижах, а я й не помічав того і, лише коли натрапляв на людей, що розмовляли по-англійському, відчував невиразний сором. А тепер сидів оце на стільці, і якийсь там черговий чи хто несхвально дивився на мене з-за столу, тим часом як я розглядав мармурову підлогу, оті постаменти з мармуровими погруддями, живопис на стінах і чекав на міс Барклі. Живопис був непоганий. Будь-який настінний живопис має гарний вигляд, коли він починає лущитись і обсипатись.
Я побачив, що Кетрін Барклі вийшла у вестибюль, і встав. Вона йшла до мене й тепер не видавалась такою високою на зріст, але була дуже гарненька.
— Добрий вечір, містере Генрі, — привіталася вона.
— Здрастуйте, — відказав я.
Черговий за столом сидів і слухав.
— Посидимо тут чи вийдемо в сад?
— Краще ходімо в сад. Там не так жарко.
Я рушив за, нею до саду, і черговий дивився нам услід. Коли ми вийшли на посипану рінню доріжку, Кетрін спитала:
— Де ви були?
— Виїздив на пости.
— Ви не могли прислати мені записку?
— Ні,— сказав я.— Не випадало. Я думав повернутися того ж дня.
— Треба було сповістити мене, любий.
Ми збочили з доріжки й зайшли під дерева. Я взяв її за руку, а тоді спинився й поцілував.
— Ми не могли б кудись піти?
— Ні,— відказала вона.— Можемо гуляти тільки тут. Вас так довго не було.
— Сьогодні третій день. Але ж я повернувся. Вона подивилась на мене.
— I кохаєте мене?
— Так.
— Ви ж казали, що кохаєте мене, правда?
— Авжеж,— збрехав я,— кохаю — Нічого такого я не казав.
— I будете звати мене Кетрін?
— Кетрін...
Ми пройшли трохи далі й спинилися під деревом.
— Скажіть: «Ось вечір — і я знову з Кетрін».
— Ось вечір — і я знову з Кетрін.
Читать дальше