Дубовий гай на узгір'ї за містом зник з лиця землі. Влітку, коли ми прийшли в місто, гай стояв зелений, а тепер там були самі пні, та понівечені стовбури, та порита вибухами земля; одного дня пізньої осені, коли ми були там, де раніше ріс дубовий гай, я побачив хмару, що сунула з-за гори. Вона посувалася швидко, і сонце враз стало тьмяно-жовте, а тоді все кругом посіріло, небо затяглося, а хмара поповзла додолу схилом гори, і раптом ми опинилися просто в ній, і нас оповив сніг. Сніг летів скісно за вітром, він укрив голу землю, над якою стриміли пні дерев; сніг лежав на гарматах, а за траншеями в снігу вже були протоптані стежки до ям-відхідків.
Згодом„ спустившись до міста, я знову дивився, як падає сніг,— з вікна дому розпусти, того, що для офіцерів, де я сидів з товаришем перед пляшкою асті та двома склянками; і, попиваючи вино та спостерігаючи, як повільно й важко падає сніг, ми розуміли, що цього року більш нічого не буде. Гір вище по річці не взято; так само не взято жодної гори й по той бік річки. Усе те лишилося на наступний рік. Мій товариш побачив за вікном полкового священика, що був нашим сусідом по столу в офіцерській їдальні,— той ішов вулицею, обережно ступаючи по розталі,— і постукав у шибку, щоб привернути його увагу. Священик звів очі. Побачивши нас, він усміхнувся. Мій товариш зробив йому знак зайти до нас. Священик похитав головою і рушив далі. Того вечора у їдальні, коли докінчили спагетті,— всі їли їх швидко й дуже пильно, піднімаючи на виделці, аж поки кінці зависали в повітрі, а тоді спускаючи до рота або ж підчіплюючи з тарілки та без упину всмоктуючи, і запивали вином з обплетеного соломою галонового бутля, що погойдувався, підвішений у дротяній сітці, і досить було наважити пальцем на шийку, як до склянки, що її ви тримали в тій самий руці, починало литися вино — ясно-червоне, терпке й добре на смак; отож, коли докінчили спагетті, капітан заходився підкушувати священика.
Священик був молодий і легко червонів; він носив таку саму форму, як усі ми, тільки над лівою нагрудною кишенею його сірого френча був нашитий темно-червоний оксамитовий хрест. Капітан говорив каліченою італійською мовою — задля мене, гадаючи, мабуть, що так я все зрозумію і нічого не пропущу.
— Священик сьогодні з дівчатка, — сказав капітан, переводячи погляд із священика на мене.
Священик усміхнувся, почервонів і похитав головою. Капітан часто збиткувався з нього.
— Неправда? — спитав капітан.— Сьогодні я бачив священик з дівчатка.
— Ні,— сказав священик.
Решта офіцерів потішалися з того збиткування.
— Священик не з дівчатка, — провадив капітан.— Священик нікóли з дівчатка, — пояснив він мені. Тоді взяв мою склянку й наповнив її вином, увесь час пильно дивлячись на мене, та разом з тим не спускаючи з ока й священика.— Священик кожна ніч п'ять на один.— Усі за столом засміялися.— Ви зрозумів? Священик кожна ніч п'ять на один! — Він зробив промовистий жест рукою і голосно зареготав.
— Папа римський хоче, щоб у цій війні перемогли австріяки,— сказав майор.— Він любить Франца-Йосифа. Ото звідти й гроші. А я атеїст.
— Ви читали «Чорну свиню»?— запитав лейтенант. — Ось я вам дістану. Ця книжка похитнула мою віру.
— То брудна й непристойна книжка,— сказав священик. — Не вірю, що вона вам сподобалась.
— Дуже корисна книжка, — сказав лейтенант.— Там розказано, які вони є, ті святі отці. Вам сподобається,— мовив він до мене.
Я усміхнувся до священика; і він усміхнувсь мені у відповідь через освітлений свічкою стіл.
— Не читайте тієї книжки, — сказав він.
— Я вам неодмінно дістану,— пообіцяв лейтенант.
— Усі розумні люди — атеїсти, — мовив майор.— Я і в масонство не вірю.
— А от я вірю в масонство, — сказав лейтенант. — То благородна спілка.
Хтось увійшов, і, коли відчинилися двері, я побачив, як надворі падає сніг.
— Тепер, як випав сніг, наступу більш не буде,— мовив я.
— Звісно, що ні,— сказав майор.— Вам слід би взяти відпустку. Поїхати до Рима, Неаполя, Сіцілії...
— Йому треба відвідати Амальфі, — сказав лейтенант. — Я дам вам листа до моїх старих в Амальфі. Вони вас приймуть, як сина.
— Нехай їде до Палермо.
— Йому б поїхати на Капрі.
— Я хотів би, щоб ви побачили Абруцці й навідали моїх родичів у Капракотті,— обізвався священик.
— Ви тільки послухайте його! Абруцці! Та там же ще більше снігу, ніж тут. Навіщо йому бачити тих селюків! Нехай їде до осередків культури й цивілізації.
Читать дальше