Ернест Хемінгуей - Райський сад

— Чудова стрижка.

— Страшенно стильна,— сказала Кетрін.— Але на дотик наче шкурка якогось звірка. Ось помацай.

Девід помацав.

— Хай тебе не турбує, що вона занадто стильна,— провадила Кетрін.— Мій рот зрівноважує її. А тепер — до любощів?

Вона подалася вперед, і Девід стяг з неї светра, а тоді нахилився до її потилиці, щоб розімкнути замочок намиста.

— Та ні, облиш.

Вона випросталась на ліжку, стуливши засмаглі ноги й поклавши голову просто на простирадло, і перли зсунулися з темного узвишшя її грудей. Очі її були заплющені, руки простягнуті обабіч тулуба. Вона таки справді обернулася на нову дівчину, і Девід побачив, що й рот у неї змінився. Вона дихала дуже тихенько, а тоді сказала:

— Все-все від початку. Від самого початку.

— Отак?..

— Так, так. І не тягни. Не тягни...

Уночі вона лежала скулившись упритул до нього, поклавши голову йому на груди й злегенька тручись об них щокою, потім звелася, припала устами до його уст, обвинула його руками й зашепотіла:

— Ти такий лагідний і добрий, коли спиш і все не прокидаєшся й не прокидаєшся. Я так і думала, що ти не прокинешся, і було навдивовижу хороше. Ти був такий добрий до мене. Ти думав, що все те діється вві сні? Не прокидайся. Я теж зараз засну, але якщо не засну, то буду печерною дівчиною. Вона не спить і охороняє тебе. А ти спи й знай, що я поруч. Ну ж бо, спи, спи...

Прокинувшись уранці, Девід відчув біля себе таке знайоме гарне тіло, тоді поглянув і побачив темні, як навосковане дерево, плечі та шию і коротко обстрижену голову кольору дубленої шкіри, що лежала гладенька, мов якесь звірятко; він зсунувся в ліжку, повернувсь до дружини й поцілував її в чоло, торкнувшись губами коротенького волоссячка, потім в очі й злегенька в губи.

— Я сплю.

— І я спав.

— Я знаю. Помацай, яке дивне. І цілу ніч було напрочуд дивне.

— Ні, не дивне.

— Хай так, коли хочеш. Ой, як же ми чудово пасуємо одне одному. Чи не зможемо ми зараз обоє заснути?

— Ти хочеш заснути?

— Щоб ми обоє заснули.

— Я спробую...

— Ти спиш?

— Ні.

— Будь ласка, спробуй заснути.

— Я пробую.

— То заплющ очі. Як ти можеш заснути, коли не заплющуєш очей?

— Я люблю дивитися на тебе вранці, всю нову й дивовижну.

— Молодець я, що таке вигадала?

— Не треба ні про що говорити.

— Це єдиний спосіб уповільнити плин речей. І я це зробила. Невже ти сам не здогадався б? Ну звісно, що здогадався б. Тільки те, що відбувається сьогодні, цю мить, те, що наші серця б'ються разом, як одне,— я знаю, оце єдине, що важить, а не ми самі, і це так приємно й хо́роше, так приємно й хороше...

Вона повернулася в кімнату, підійшла до дзеркала, сіла й пригладила щіткою волосся, доскіпливо дивлячись на своє відображення.

— Давай поснідаємо в ліжку,— сказала вона.— А може, й вип'ємо шампанського, якщо це не аморально? Із пристойних сухих тут є «Лансон» і «Перр'є-Жуе». Можна, я подзвоню й замовлю?

— Авжеж,— мовив Девід і пішов під душ. Перш ніж пустити воду на повну потужність, він почув голос Кетрін, що говорила по телефону.

Коли він вийшов, вона дуже рівно сиділа на ліжку, спершись на дві подушки, а решта чотири були ретельно підбиті й складені по дві в головах ліжка.

— Як я тобі з мокрим волоссям?

— Воно тільки вологе. Ти ж витерла його рушником.

— Можна ще трохи підкоротити спереду. Я й сама можу це зробити. Або ти.

— Я волів би, щоб гривка була до очей.

— Може, ще й буде,— сказала Кетрін.— Хто знає? Може, нам набридне стильна стрижка. А сьогодні ми пляжитимемось аж за полудень. Заб'ємося якнайдалі і, коли всі підуть обідати, позасмагаємо по-справжньому, а потім, як зголодніємо, поїдемо до Сен-Жана й пообідаємо в «Баскському барі». Та передусім ти подбаєш, щоб ми вибралися на пляж, бо це нам конче потрібно.

— Гаразд.

Девід присунув стільця й поклав руку на руки дружини, а вона поглянула на нього й промовила:

— Два дні тому я все розуміла, а потім абсент збив мене з пуття.

— Я знаю,— сказав Девід.— Ти не могла стриматись.

— Але ж я зробила тобі боляче, сказавши про оті вирізки.

— Ні,— мовив він.— Ти намагалась. Але не зробила.

— Мені так соромно, Девіде. Повір, це правда.

— Всі ми маємо свої дивацтва, які щось для нас важать. А ти просто не змогла стриматись.

— Не змогла,— мовила Кетрін і похитала головою.

— Тоді все гаразд,— заспокоїв її Девід.— Не плач. Усе гаразд.

— Я ніколи не плачу,— відказала вона.— А зараз не можу нічого з собою вдіяти.

— Я розумію, і ти дуже гарненька, коли плачеш.