Ернест Хемінгуей - Райський сад

— Ні. Не кажи такого. Але ж я ніколи раніше не плакала, правда?

— Ніколи.

— А ти будеш дуже проти, якщо ми залишимось тут ще на два дні й походимо на пляж? Покупатися нам тут не вдалося, отож безглуздо гаяти час, не купаючись. Куди ми звідси їдемо?.. А, ми ж іще не вирішили. Та, може, вирішимо сьогодні ввечері чи завтра зранку. Що б ти запропонував?

— Думаю, скрізь буде добре,— відказав Девід.

— Ну от, мабуть, туди й подамося.

— Світ великий.

— Зате нам так хороше вдвох, і я гарненько спакую речі.

— Та що там пакувати: поскладати туалетне приладдя и застебнути дві сумки.

— Як захочеш, то завтра вранці й поїдемо. Справді, я не хочу нічого тобі накидати чи якось дратувати тебе.

У двері постукав офіціант.

— Мадам, «Перр'є-Жуе» більш немає, то я приніс «Лансон». __

Кетрін уже не плакала, а Девідова рука все лежала на її руках, і він сказав:

— Я знаю.

Ранок вони провели в музеї Прадо, а тепер сиділи в харчівні — старовинній мурованій будівлі з товстелезними стінами, де завжди панувала прохолода. Під стінами стояли барильця з вином. Столи також були старовинні, важкі, стільці пошарпані. Світло до приміщення проходило лише в двері. Подавальник приніс їм по склянці мансанільї з долини Марісмас поблизу Кадіса, нарізану тонкими скибочками jamón serrano — тверду копчену шинку з відгодованих жолудями свиней, яскраво-червоний, гостро наперчений і присмачений спеціями salchichón [6] salchichón — Копчена ковбаса (ісп.). , темну й аж пекучу домашню ковбасу з містечка Віч, анчоуси та маслини в часничному соусі. Вони з'їли все те і випили ще по склянці легкої, з горіховим присмаком мансанільї.

На столі, напохваті в Кетрін, лежав самовчитель іспанської мови в зеленій оправі, а перед Девідом — пачка ранкових газет. День був гарячий, але стіни старої харчівні зберігали прохолоду. Подавальник запитав:

— Хочете гаспачо?

То був старий чоловік, і він саме підійшов знову наповнити їхні склянки.

— Ви думаєте, сеньйориті сподобається?

— То випробуйте її,— серйозно відказав подавальник, так наче йшлося про лошицю.

Він приніс велику миску, де в щедро притрушеній меленим перцем рідині, що мала присмак олії та оцту, плавали грудочки льоду й дрібно покришені огірки, помідори, хліб з часником, зелений і червоний перець.

— Такий собі суп-салат,— сказала Кетрін.— Яка смакота!

— Es gaspacho [7] Es gaspacho — Це гаспачо (ісп.). ,— докинув подавальник.

Тепер вони пили вальдепеньяс із великого глечика, і вино лягало на вже закладені підвалини марісмаської мансанільї, лише на деякий час розріджені гострим гаспачо, і тепер упевнено вмуровувало його в будову. Будова виходила солідна.

— Що це за вино? — спитала Кетрін.

— Африканське вино,— відказав Девід.

— Завжди кажуть, ніби Африка починається на Піренеях,— мовила вона.— Пригадую, як я була вражена, коли вперше це почула.

— То всього лише розхожа фраза,— сказав Девід.— Насправді все куди складніше. Ти пий, пий.

— А як же тоді я можу судити, де починається Африка, коли сама там не була? Люди багато чого наговорять.

— Звісно, що можеш.

— Країна басків, де ми були, зовсім не схожа на Африку, ні на те, що я будь-коли чула про Африку.

— І Астурія, і Галісія не схожі, та коли вирушити від узбережжя в глиб країни, досить скоро стають наче Африка.

— А чому ніхто не малював цієї країни? — спитала Кетрін.— Тут же скрізь на задньому плані такі гарні гори.

— Сієрра, гірські кряжі,— сказав Девід.— Ніхто не купив би картин з краєвидами Кастілії, які ти бачила. Тим-то серед іспанців ніколи не було художників-пейзажистів. Художники малювали те, що їм замовлялося.

— Крім «Краєвиду Толедо» Ель-Греко,— зауважила вона.— Страх як прикро, що ця дивовижна країна не змальована видатними художниками.

— Що їстимеш після гаспачо? — запитав Девід, бо до них підійшов сам власник харчівні, кремезний чолов'яга середніх літ, з квадратним обличчям.— Він вважає, що нам треба з'їсти щось м'ясне.

— Hay solomillo muy bueno [8] Hay solomillo muy bueno — Є дуже добре філе (ісп.). ,— переконливо сказав хазяїн.

— Ой ні,— мовила Кетрін.— Тільки якийсь салат.

— Ну гаразд, то хоч пийте вино,— сказав хазяїн і знов наповнив їхній глечик із барильця за прилавком.

— Не треба б мені пити,— сказала Кетрін.— Я й так надто розбалакалась, ти вже пробач. Та ще й, мабуть, плету дурниці. Як завжди.

— Ти говориш дуже цікаво й страшенно доладно, як на такий спекотний день. Це вино робить тебе балакучою?