Ернест Хемінгуей - Райський сад

Він сів на високий табурет біля стойки, замовив марісменьйо і взявся читати листи, жуючи присмачені часником маслини з блюдечка, яке поставив перед ним бармен разом із склянкою. В одному з листів було дві вирізки з рецензіями на його роман, уміщеними в щомісячних журналах, і Девід прочитав їх з таким відчуттям, наче там ішлося зовсім не про нього й не про те, що він написав.

Потім він сховав вирізки назад у конверт. Рецензії були розумні й доброзичливі, але ні про що йому не говорили. З таким самим почуттям відчуження прочитав він і листа від видавця. Книжка розходиться добре, і вони гадають, що попит на неї збережеться й восени, хоч загалом такі речі ніхто не може завбачити наперед. Поки що вона здобула надзвичайно сприятливу оцінку критики, і це, звичайно, відкриває широку дорогу його наступній книжці. Дуже добре, що це вже не перший, а другий його роман. На превеликий жаль, надто часто перші романи американських письменників залишаються єдиними добрими романами. Але його друга книжка, провадив видавець, цілком виправдала всі надії, що їх покладали на нього після виходу першої. У Нью-Йорку цього року випало незвичайно холодне й мокре літо... О боже! — подумав Девід. Чорти його бери, що там у Нью-Йорку, разом з отим тонкогубим негідником Куліджем [10] Калвін Кулідж — Президент США в 1923—1929 рр. , що, не знімаючи твердого стоячого комірця, вудить форель у рибному розпліднику в Скелястих горах, які ми загарбали в індіанців сіу й шайєнів, і з її просмерділими підпільним джином письменниками, чиї інтереси зводяться до того, чи вміє їхня крихітка витинати чарльстон. І чорти їх бери, всі ті надії, які цілком виправдав він сам. Які надії, чиї? «Дайєла», «Букмена», «Нью ріпаблік»? Їх, бачте, покладали на нього! Покладіть на мене надії, і я їх виправдаю... Яке лайно!..

— Привіт, юначе,— почув він чийсь голос.— Чого це ви так обурено блимаєте очима?

— А-а, полковнику, привіт,— відказав Девід і раптом відчув радість.— Що це в біса ви тут робите?

Полковник, що мав глибоко посаджені темно-голубі очі, рудувату чуприну й смагляве обличчя, немовби витесане з кременю знесиленим скульптором, що зламав на ньому свого різця, взяв зі столика Девідову склянку й покуштував марісменьйо.

— Подайте мені отуди на столик пляшку того самого, що п'є цей хлопчина,— сказав він барменові.— Тільки холодну. На лід ставити не треба. Несіть зараз же.

— Слухаюсь, сер,— озвався бармен.— Гаразд, сер.

— Ходімо,— мовив полковник до Девіда й повів його до столика в кутку приміщення.— Вигляд у вас дуже добрий.

— У вас також.

Полковник Джон Бойл був у синьому костюмі з цупкої, але видимо непаркої тканини та блакитній сорочці з чорною краваткою.

— У мене завжди добрий,— сказав він.— Робота потрібна?

— Ні,— відказав Девід.

— Отак зразу. Не питаєте навіть, що за робота.— Голос полковника звучав так, наче він відхаркував слова із запорошеної горлянки.

Принесли вино, і бармен налив дві склянки й поставив на столик блюдечка з маслинами та з горіхами.

— А анчоусів нема? — запитав полковник.— Що це мені за пивничка?

Бармен усміхнувся й пішов по анчоуси.

— Чудове вино,— похвалив полковник.— Першокласне. Я завжди сподівався, що ваш смак поліпшиться. Ну, а чому вам не потрібна робота? Ви тільки-но видали книжку.

— В мене медовий місяць.

— Безглуздий вислів,— сказав полковник.— Він мені завжди не подобався. Щось таке в ньому липке. Чом не сказати просто: «щойно одружився»? Різниці ніякої. Але так чи так, а ви мені не помічник.

— А що за робота?

— Не варто зараз про це балакати. То з ким ви одружились? Я її знаю?

— З Кетрін Хілл.

— Знав її батька. Дуже дивний був суб'єкт. Розбився в машині. Разом із дружиною.

— Я їх ніколи не знав.

— Не знали?

— Ні.

— Дивно. Але цілком зрозуміло. Як тесть він для вас не велика втрата. Мати, кажуть, була дуже самотня. Дурний спосіб заподіяти собі смерть, як на дорослих людей. Де ви познайомилися з цією дівчиною?

— У Парижі.

— Вона має дурнуватого дядечка, що там живе. Сущий нікчема. Ви його знаєте?

— Бачив на іподромах.

— У Лоншані й Отейлі. Як же уникли знайомства?

— Я одружувався не з її родичами.

— Та звісно, що ні. Але завжди одружуєшся і з ними. Живими чи мертвими.

— Ну, не з дядьками ж і тітками.

— Так чи так, а дай вам боже. А знаєте, мені сподобалася ваша книжка. Вона має успіх?

— І досить значний.

— Вона дійняла мене до живого,— сказав полковник.— Ви облудний сучий син.