— Ну от, усе гаразд.
Та гризоти сумління чатували на нього й тут, у Ретіро, і так болісно точили душу, що він сказав Кетрін: краще він піде посидить у готельному кафе, а вона хай потім приходить туди.
— Тобі недобре? Хочеш, я піду з тобою?
— Ні. Все добре. Просто мені треба піти.
— То зустрінемось у кафе,— сказала вона.
Того ранку вона була особливо чарівна, по-змовницьки всміхалася до нього, і він усміхався до неї, а тепер оце подався зі своїми гризотами до кафе. Він не збирався цього робити, але зробив, і згодом, коли Кетрін знайшла його в кафе, він уже допивав другий абсент, і гризоти полишили його.
— Як ти, Відьмо? — спитав він.
— Я твоя Відьма,— відказала вона.— Можна й мені скляночку цього самого?
Офіціант пішов, видимо потішений з того, що вона така гарна й така щаслива на вигляд, і Кетрін спитала:
— Що з тобою було?
— Та просто паскудно себе почував, але тепер уже все гаразд.
— Аж так погано?
— Ні,— збрехав він.
Вона похитала головою.
— Мені дуже прикро. Я сподівалася, що нічого поганого не буде.
— Усе минулося.
— Це добре. А правда ж, гарно тут улітку, і нікого тобі навколо? Я щось надумала.
— Уже?
— Ми можемо залишитися тут і не їхати до моря. Тепер усе тут наше. І місто, і оце кафе. Ми могли б пожити тут, а тоді вирушити назад, просто до Ла-Напулі.
— Вибір у нас не багатий.
— Не кажи так. Ми ж тільки-но почали.
— Атож... і завжди можемо повернутися туди, звідки почали.
— Звісно, що можемо, і таки повернемось.
— Не будемо про це говорити,— мовив Девід.
Він уже відчував, як його знов починає точити те саме, і відпив великий ковток із склянки.
— Дуже дивна річ,— сказав він.— Це питво на смак точнісінько як гризоти сумління. Ну просто той самий смак, а проте воно їх розганяє.
— Мені не подобається, що ти вдаєшся до нього задля цього. Ми ж не такі. Не повинні бути такими.
— А може, я такий.
— Не треба.— Вона добре потягла із своєї склянки, тоді потягла ще й поглянула довкола, а потім на чоловіка.— Я й сама можу це зробити. Дивись на мене й спостерігай, як це буде. Ось ми з тобою тут, у відкритому кафе мадрідського готелю «Палас», і звідси видно Прадо, і вулицю, і поливалки-вертушки під деревами, отже, все діється насправді. Це страшенно брутальна річ. Але я це зроблю. І ти побачиш. Дивись. Мої губи знов стають губами твоєї дівчини, і все в мені знову таке, яке тобі справді потрібне. Ну що, зробила? Скажи.
— Ніхто цього від тебе не вимагав.
— Я ж подобаюсь тобі дівчиною,— дуже серйозно промовила вона, а тоді всміхнулася.
— Так,— підтвердив він.
— От і добре,— сказала вона.— Я рада, що хоч комусь подобаюся такою, бо це ж така бісова нудота.
— То не роби цього.
— Хіба я не сказала тобі, що вже зробила? Хіба ти сам цього не бачив? Чи ти хочеш, щоб я вивернулась навиворіт чи роздерла себе на дві половини, бо ти не можеш спинити свій вибір на чомусь одному? Чи, може, тобі не потрібне ні те, ні те?
— Ти не могла б стримати свої емоції?
— А чого б я мала їх стримувати? Тобі ж потрібна жінка, чи не так? А те, що їй притаманне, не потрібне? Сцени, істерики, безпідставні звинувачення, дражливість — це не потрібне? Я й так стримую себе. Не хочу, щоб тобі було незручно перед офіціантом. Не хочу, щоб йому було незручно. А тепер я читатиму свою кляту пошту. Можна послати по неї нагору?
— Я сам піду й принесу.
— Ні. Мені негоже лишатися тут одній.
— Твоя правда,— мовив Девід.
— Ось бачиш. Недарма ж я попрохала послати когось.
— Вони не дадуть ключа від номера посильному. Тим-то я й сказав, що піду сам.
— Ну все, беру себе в руки,— сказала Кетрін.— Годі мені так поводитись. Чом я маю поводитися так щодо тебе? Це ж сміховинно й негідно. Я була такою дурепою, що навіть не прошу в тебе пробачення. До того ж мені однаково треба піднятися до кімнати.
— Зараз?
— Я ж проклята богом жінка. Я думала, що як буду дівчиною і залишатимусь дівчиною, то хоч понесу дитину. Але й того нема.
Це може бути моя вина.
— Ой, давай ніколи не розбиратися, чия в чому вина. Ти посидь тут, а я піду принесу пошту. Ми читатимем листи й будемо розважливими й добропристойними американськими туристами, що приїхали до Мадріда не в сезон.
За обідом Кетрін сказала:
— Вертаймося до Ла-Напулі. Там тепер нікого нема, і нам житиметься спокійно й приємно, можна буде працювати, дбати одне про одного. Звідти ми зможемо їздити до Екса й побачити всі сезаннівські місця. Ми ж того разу зовсім мало там побули.
Читать дальше